ТИПОЛОГІЯ ДИСКУРСУ ЯК ОБ`ЄКТА ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Iryna Petryshyna

Mykhailo Kotsiubynsky State Pedagogical University of Vinnytsya

Scientific Supervisor: Ph.D., Inna Zabuzhanska.

ТИПОЛОГІЯ ДИСКУРСУ ЯК ОБ`ЄКТА ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 Keywords: Discourse, communicative-pragmatic, discourse, text, speech, extralinguistic factors, socio-cultural aspect, communication

     Тенденція до стрімкого розвитку засобів масової інформації та їхній уплив на діяльність людини зумовлюють актуальність лінгвістичних досліджень дискурсів мас-медіа. Вони не лише інформують про теперішні події, але виступають також джерелом формування моделей суспільної поведінки і способу життя.

       Дискурс — тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну), відбувається в межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями й тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів” [1, с. 74].

       Огляд джерел і проблематики дослідження показує наочність різноманітних підходів до класифікації дискурсу. Його типологія  за О. Кожином, О. Криловою та В. Одинцовим співпадає з функціонально-стильовою. Вчені виокремлюють науковий, офіційно-діловий, газетно-публіцистичний і розмовно-повсякденний дискурси, зважаючи на цілі спілкування в тій або іншій сфері діяльності. Вони також ототожнюють функціональний стиль і дискурс [2, с. 91-93]. Беручи до уваги  різноманітність текстів разом з усіма екстралінгвальними чинниками їхнього існування, можна виокремити  художній (В.Бурбело, Р.Комар, О.Островська) та поетичний (В.Карасик, О.Колесник) дискурси.

       Дискурс також можна диференціювати на рівнях мовленнєвої і комунікативної діяльності та рівні тексту (Л.Безугла). Залежно від сфери комунікації вирізняють поетичний, естетичний, науковий, критичний, педагогічний, юридичний, політичний та інші типи дискурсу (Н.Миронова). Українські лінгвісти концентрують свою увагу на вивченні дискурсу в практичному ракурсі, тим самим розглядаючи  підвиди дискурсу – раціональний (В.Буряк), публіцистичний (І.Соболева), газетного (С.Коновець), рекламний (Н.Волкогон), політичний (К.Серажим), літературно-критичнй (Р.Бубняк), дискурс національної ідентичності (О.Онуфрієнко), комунікативний (Ф.Бацевич) тощо. Однак  К.Серажим вважає, що проблеми з виявлення суті та природи дискурсу  недостатньо розглянуті, крім цього не має чітко встановленої межі між текстом і дискурсом, роль мовної особистості в дискурсі [1, с. 73].

       Класифікацію, побудовану на основі різних типів семіотичних знаків, за Г. Почепцовим вважають одну з найповніших. Учений виокремлює літературний, фольклорний, міфологічний, театральний, лайливий та неправдивий рекламні дискурси. Окрім цього дослідник розмежовує теле- і радіо дискурси, кіно дискурс, політичний та релігійний [3, с. 143].

      Неабиякий інтерес викликає класифікація українських лінгвістів І.Шевченко та О. Морозової . Вчені запропонували такі критерії розрізнення типів і підтипів дискурсу: 1) за формою: усний і письмовий; 2) за видом мовлення: монологічний або діалогічний; 3) за адресатним спрямуванням: інституційний і персональний (буттєвий); 4) за умов різних настанов і комунікативних принципів: аргументативний, конфліктнийта гармонійний дискурси; 5) за соціально-ситуативним параметром: політичний, адміністративний, юридичний, військовий, релігійний, медичний, діловий, рекламний, педагогічний, спортивний, науковий, електронний (інтернет-дискурс), медійний дискурс (засобів масової інформації) тощо; 6) з а різноманітними характеристиками адресанта й адресата: соціально-демографічний критерій (дитячий, підлітковий дискурси та дискурс людей похилого віку, дискурс жіночий і чоловічий, дискурс мешканців міста й села); соціально-професійний критерій: дискурс моряків, будівельників, шахтарів; соціально-політичний критерій (дискурс комуністів, демократів); 7) за функціональною та інформативною складовими: спілкування інформативне (емотивний, оцінний, директивний дискурси) та фатичне; 8) за критерієм формальності та змістовності у функціонально-стильовому аспекті відповідно до жанрів і регістрів мовлення: художній, публіцистичний, науковий та інші, офіційний та неофіційний [1, с. 70-72].

      Причиною появи типології дискурсу є відсутність одноголосної думки стосовно визначення поняття дискурсу.  Виділення того чи іншого принципу класифікації дискурсу залежить від його актуальності для сучасної лінгвістики та напряму дослідження. Поява нових типів та підтипів призводить до оновлення класифікації. Перспективою подальшого дослідження є зосередження уваги на рекламному дискурсі як одному з підтипів та його просодичних характеристик .

References:

  1. Demetskaya V.V. Problems of adaptation of pragmatic texts, K. 2006. Issue14. P. 70-74.
  2. Karasyk V. I. Language circle: personality, concepts, discourse, Volhohrad: Peremena, 2002. 477 s.
  3. Pocheptsov G. Language and Humor,Kiev : Vyscha Skola, 1982. 200 s.