ТЕОРІЯ ПОСТКОЛОНІАЛІЗМУ: ДІАХРОНІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Чумак Ю. В.

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Науковий керівник: кандидат філол. наук, доцент Коляда О. В.

ТЕОРІЯ ПОСТКОЛОНІАЛІЗМУ: ДІАХРОНІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

У статті розглядаються теоретичні засади теорії постколоніалізму. Пропонований термін аналізуються в діахронії. Зазначено, що постколоніалізм або ж постколоніальна теорія є напрямом мислення в таких науках як філософія, теологія, політологія, історія, а також література. Досліджено головних фундаторів постколоніальної теорії, кожен з яких пропонує свою концепцію, яка торкається різних аспектів постколоніальної тематики.

Ключові слова: ідентичність, колонізація, постколоніалізм, постколоніальна література, постколоніальна теорія.

Варто почати з того, що теорія постколоніалізму знаходиться у площині жвавих дискусій та демонструє активний інтерес цілої низки дослідників, зокрема, літературознавців, що зумовлює актуальність пропонованого дослідження.

Мета статті полягає в аналізі теоретичних засад дослідження теорії постколоніалізму в контексті теоретико-літературного дискурсу.

Перш ніж перейти до аналізу постколоніальної теорії в контексті літератури, необхідно розглянути пропоноване поняття на матеріалі загальнонаукового контексту, згідно з яким постколоніалізм або ж постколоніальна теорія є напрямом мислення в  таких науках як філософія, теологія, політологія, історія, а також література.  Починаючи з другої половини XX століття, цей напрям мислення спрямований на осмислення наслідків колоніального правління. З огляду на те, що постколоніалізм є ідейною течією, він займається розглядом ідентичності, культури та літератури − у сенсі культурного конфлікту між колишніми або нинішніми колоніями та країнами-колонізаторами. Постколоніальна теорія аналізує цілу низку культурних аспектів, які були утворені внаслідок європейської колонізації. Варто зазначити, що період колонізації спричинив специфічну самоідентифікацію як колонізаторів, так і колонізованих. Колонізаторами був створений власний імідж просвічених і правих. В даному контексті необхідно зауважити, що, наприклад, серед американських авторів вживається термін «критична білість» (англ. critical whiteness). Поряд з цим, у колонізованих констатується розвиток колоніальної ментальності та згодом культурного плазування по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав’язує колонізованим власну світоглядну та культуроформуючу функцію. Парадигматика усіх існуючих постколоніальних дослідницьких розвідок не демонструє, в свою чергу, щось фіксоване та закрите, навпаки, вона переживає безперервний розвиток, діалектику, розглядає нові тематики, які актуалізуються культурними та політичними змінами у суспільствах [1; 2; 3; 4].

Важливо зазначити, що до головних фундаторів постколоніальної теорії відносять Едварда Саїда, Хомі Бабу (Бхабха (Ноті Bhabha), Франца Фенона, Гайятрі Співак, Шейлу Бенхабіб, Ніру Юваль-Дейвис. Кожен із перелічених дослідників пропонує свою концепцію, яка торкається різних аспектів расизму, націоналізму, забезпечення умов для реалізації рівних прав меншин; позиціонування жіночої ідентичності в колоніальних і постколоніальних умовах; формування статусності інтелектуала та національної елітарності за умов колоніальної залежності та постколоніального розвитку; встановлення семіотики гендеру та сексуальності в умовах національно-расових стосунків; взаємних впливів колишніх колоній та метрополій на поняття ідентичності; боротьби за культурну незалежність тощо. Як приклад можна відзначити працю “Орієнталізм” Едварда Саїда, який використовує методологію М. Фуко для роз’яснення того факту, як європейський Захід створював “Схід” не в географічному (East), а в культурному (Orient) сенсі. Дослідник довів, що існують такі парадигми знання, як, наприклад, парадигма культурної антропології епохи Просвітництва або ж мистецтва, які зорієнтовані саме на те, щоб займатися підтримкою існуючого розподілу влади, расових та національних ієрархій. Крім того, Саїд продемонстрував, що класичне сходознавство сформувалося за умов експансії Заходу на Схід, а європейська наука та мистецтво були виконавцями соціально-політичного замовлення європейських імперій. З огляду на це, в сучасному суспільному контексті слід дефінувати два розуміння орієнталізму: в XIX ст. під орієнталізмом розуміється синонім сходознавства, а також певні тематичні особливості і жанрова-стильова єдність художніх творів, в яких зображується та аналізується культура ісламу, Північної Африки та інших народів, які для європейських народів позиціонуються як екзотичні культури. Що ж до постколоніальної теорії, то в її контексті орієнталізм постає як ідеологічна концепція про форми домінування Європи (білої ідентичності) над не-європейськими суспільствами засобом створення певних культурних дискурсів. Як наслідок, дослідник постколоніалізму запропонував у своїх працях певні принципи, за допомогою яких, як він вважає, “Захід” займається конструюванням “Сходу” [3, с. 2]:

– пропонується спеціальна просторова локація (топос), де Схід знайде своє місце як локус своєрідного (екзотичного) досвіду, який не є європейським;

– розвивається специфічний дискурс, стиль говоріння “про Схід”, в контексті якого можна констатувати той факт, що Схід пропонує собою повну протилежність світу Заходу. З огляду на таку позицію, автор також пропонує цілу низку прикметників, які характеризують колонізатора: сильний, превалюючий, міцний, раціональний, стриманий. Колонізований описується слабким, бурхливим, підлеглим, ексцентричним, пасивним тощо;

– дослідник пропонує перелік відмінностей Заходу та Сходу, які представляються метафізичними;

– колонізованому назавжди відмовлено в діалектиці, розвитку, змінах, а колонізатор повсякчас перебуває в умовах преображення та перспективного процвітання;

– геополітика протиставлення колонізатора та колонізованого знаходить підтримку в етико-естетичних, наукових, соціологічних, історичних, філологічних дискурсивних фрагментах, які, в свою чергу, закріплюють політичні ієрархії, в яких, і саме вищезгаданий порядок речей визначається нормативним.

Колонізація – це зокрема такий стан речей, за умов котрого відбувається присвоєння частки інтелектуальної ідентичності колонізованого народу [4, с. 7-8]. Цей процес завжди супроводжується такими факторами як відчуження та протиставлення. Зокрема, дослідники постколоніальної теорії зазначають, що колонізований спочатку перетворюється на об’єкт спостереження колонізатора, в щось абсолютно Інше та вороже, що колонізатор не бажає сприймати та розуміти, натомість хоче тримати дистанційно на відстані, досліджувати, вчити, та, як логічний наслідок, встановлювати свій домінуючий, правлячий статус.

Підсумовуючи пропоновані роздуми, можна зробити висновок, що “Захід” – це завжди позитивно-маркована ідентичність європейців, тоді як “Схід” – це переважно уявний конструкт, наповнення якого може переживати зміни, з огляду на потреби часового континууму. У цьому контексті варто також представити приклад норвезького дослідника постколоніалізму І. Нойманна, який в своїй праці “Використання Іншого” звертається до аналізу змін наповнення колонізованих народів в контексті та в залежності від політичного клімату Європи та усталення ідеї самоідентифікації [6, с. 10].

Для аналізу пропонованого наукового пошуку значний внесок здійснює також фундатор постколоніальної теорії Хомі Бабой. Місце його концепції визначається координатами постколоніальних студій та теорій націоналізму. Дослідник звертається до різних типів націоналізмів як до форм культурних нарацій, які, в свою чергу, використовуються політиками з метою формування ідеологем та виконання владних функцій. Дослідник займався розробкою ідеї гібридності та гетерогенності постколоніального досвіду, яка полягає у встановленні відмінностей статусу одного Іншого від другого Іншого, в аналізі різноманітності дискурсів пригнічення, кожен із яких вимагає окремого аналізу. Усі ці види інакших об’єднані суб’єктивністю досвіду залежності, який був сформований у кожного та зафіксований в культурній пам’яті. Постійна боротьба з цим досвідом є свідченням безперечного його існування. З огляду на це, варто зауважити, що лише синтез усіх колоніальних, антиколоніальних та постколоніальних знань призводить до створення самостійної незалежної культурної ідентифікації.

На увагу дослідників також заслуговують постколоніальні розвідки Гайятрі Співак, які звертаються до цілого кола контроверсійних питань пропонованої проблематики. Вартим уваги постає твір “Чи можуть залежні розмовляти?” (“Саn the subaltern speak?”), в якому автор аналізує проблему продукування знань в сучасному світі. Дослідник наголошує той факт, що процеси виробництва та легітимізації знань контролюються представниками західного світу. Як наслідок, колонізовані країни стають безправними щодо можливості вираження свого бачення тієї чи іншої ситуації. Їх суб’єктивність завжди репрезентується іншими. Виразним прикладом у творі є ситуація із самогубством індійської дівчини у першій половині XX ст. Дівчина заподіяла собі смерть, а колонізатори хотіли видати цей випадок за наслідок нещасливого кохання. Але з часом виявилося, що самогубство було скоєно аж ніяк не через невзаємну любов, а як протест проти колонізації її рідного краю, проти поневолення її рідного народу [5, с. 11].

В період 1990-2000-х років постколоніальні вчення набули свого поширення за межами західних країн. Колишні колоніальні країни почали популяризувати водночас антиколоніальний дискурс героїчно-маркованої боротьби за національну незалежність своїх держав. Ця запекла боротьба буцімто триває протягом усього колоніального періоду й знаходить своє завершення в здобутій омріяній перемозі. Поряд з колоніальними та антиколоніальними розвідками свого поширення набуває також постколоніальна критика, яка позиціонується як певний вид дискурсу, тексту, літературного чи мистецького твору в світлі колоніального і антиколоніального підходів. Варто також зазначити, що функція такого виду критики полягає у тому, що вона послідовно експлікує свою маргинальність та лишається проміжною, не приймаючи позицій ані колонізаторів, ані колонізованих. Мета постколоніальної критики полягає у вивченні так званої межі, як форми культурного існування. Такий вид критики надає можливості самовираженню та самоідентифікації. Засобом постколоніальної критики відбувається формування полідискурсивності та поліфонічності співжиття різних типів культури. Як приклад варто згадати працю “Місцезнаходження культури”, яку написав X. Баба. Він дуже влучно локалізує цей тип критики  на сходах, що ведуть від житлових помешкань на горище [2, с. 23-24].

Підсумовуючи результати нашого наукового пошуку в контексті цінності постколоніальної критики, представляємо наступні її здобутки:

– деконструювання європоцентризму, “нарцисизму”, самозакоханості білої людини та зневаги до не-західного життєвого простору;

– опис чіткого “симбіозу” Сходу та Заходу й неможливість самодостатнього їх співіснування;

– вияв існування низки політик культурного “неоколоніалізму”, які використовуються Заходом після отримання політичної незалежності Сходом;

– деконструювання культурних претензій Заходу на універсальність європейської культури та моральних цінностей;

– сприяння у створенні антиколоніального дискурсу, мета якого полягає у критиці колоніальної, імперської влади.

Як висновок експлікуємо наступну тезу: Матеріал постколоніальних студій демонструє перетворення Заходу в об’єкт критики, що, власне, відбувається вперше. Контекст постколоніального дослідження змінюється, потрапляючи у конфронтацію з усталеними уявленнями, в яких західноєвропейські цінності превалювали над усіма іншими. Дослідницький фокус відвертається від соціальних відносин (“усе існуюче є розумним”) та звертається до наголошеної антропологічності – “усе існуюче є відносним”, що постає як віддзеркалення знань про появу нових суб’єктів культури та культурної теорії [6, с. 19].

Література

  1. Павлишин М. Повернення колоніальної резиґнації // Кур’єр Кривбасу. − 2013. − № 284/285/286. − C. 341.
  2. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі // Павлишин М. Канон та іконостас. − К.: Час, 1997. − С. 232.
  3. Рябчук М. Разновидности колониализма: о возможностях применения постколониальной методологии к изучению посткоммунистической Восточной Европы // Политическая концептология. − 2013. − № 3. − C. 124.
  4. Moore D. Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique // PMLA. − 2001. − Vol. 116. − No. 1. − P. 115.
  5. Schueller M. J. Postcolonial American Studies // American Literary History. − 2004. − Vol. 16. − No. 1. − P. 171.
  6. Sandoval C. Methodology of the Oppresed. − Minneapolis; London: University of Minnesota Press, 2000. − P. 20.