ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЯК ВАЖЛИВИЙ ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Vitalii Mykhailenko

Zhytomyr Ivan Franko State University

Scientific Supervisor: PhD, Nidzelska Yu. M.

ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЯК ВАЖЛИВИЙ ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

This article is dealing with the investigation of general peculiarities of political discourse. Thorough attention is given to the definition of discourse, the institutional nature of political communication and the types of linguistic approaches towards analyzing political discourse.

Key words: discourse, political discourse, institutional communication  

Перш за все, варто зазначити, що термін «дискурс» давно закріпився в науці, тому вже немає необхідності обґрунтовувати частоту його вживання. Використання в областях, що мають принципово різні предмети дослідження, зумовило різне тлумачення цього терміну. Широке використання даного терміну зробила його популярним, терміном «дискурс» навіть почали замінювати давно усталені у лінгвістиці поняття та терміни. Однак, на нашу думку, варто зазначити,  що дискурс відіграє важливу роль у термінології, отримавши власні дефініції, а головне, дозволив розширити можливості лінгвістичного аналізу. Політичний дискурс викликав глибоку зацікавленість у роботах багатьох лінгвістів, наприклад: Е. В. Будаєва, В. Дем’янкова, П. Чудінова, О. І. Шейгал та ін.

Актуальність даного дослідження зумовлена важливістю політичної комунікації у сучасному глобалізованому світі, необхідністю розглянути її властивості, різні мовні реалізації. Мета статті полягає в окресленні загальних особливостей політичного дискурсу в сучасному мовознавстві. Завдання – представити визначення дискурсу, висвітити інституціональний характер політичної інтеракції, вказати на основні типи лінгвістичних підходів до аналізу політичного мовлення.

Як відомо, сучасна політична лінгвістика характеризується антропоцентризмом (мовна особистість є центром в ході вивчення мовних явищ), експансіонізмом (в сферу дослідження лінгвістики включається низка суміжних проблем, тобто вона розширюється), функціоналізмом (мова вивчається у її функціонуванні,  тобто в дії), а також експланаторністю (прагнення не тільки до опису мовних фактів, а й до їх пояснення також) [3].

Таким чином, традиційно в лінгвістиці дискурс співвідносять з такими поняттями, як мовлення, мова, висловлювання, текст, діалог, монолог, комунікативна ситуація та ін. Це дозволяє зрозуміти місце дискурсу серед інших явищ, але, в той же час, це може сприяти створенню помилкового уявлення про ідентичність згаданих явищ.

Отже, дискурсом називається текст з точки зору інтерпретатора. Дискурс складається з речень або їх фрагментів, а його зміст часто, хоч і не завжди, сконцентрований навколо певного «опорного» концепту, який називається «темою дискурсу». Більше того, логічний зміст окремих речень – дискурсивних компонентів – називається пропозиціями. Саме такі пропозиції служать для зв’язку логічних співвідношень: диз’юнкція «або», кон’юнкція «і», імплікація «якщо – то» та інші. У свою чергу, інтерпретатор, розуміючи дискурс, компонує в загальне значення ці елементарні пропозиції, вкладаючи нову інформацію, що міститься в наступному інтерпретованому реченні, в межах вже отриманої попередньої або проміжної інтерпретації [2].

В даний час відзначається зростання інтересу лінгвістів до проблем дискурсу активних соціальних груп, і, перш за все, до політиків. Зв’язок між політикою та мовою проявляється головним чином в тому, що без комунікації не може існувати жоден політичний режим. Політики використовують мову для інформування, вказівок, проведення законодавчих актів, переконання.  Специфікою політичної сфери, на відміну від інших сфер людської діяльності, є її переважно дискурсивний характер: більшість політичних дій за своєю природою – це мовні дії. Не випадково деякі вчені вважають, що політичну діяльність взагалі можна звести до мовної діяльності, а в сучасній політології існує тенденція розгляду мови не в якості засобу відображення політичної дійсності, а в якості компонента політичного поля [4].

Згідно з А. П. Чудіновим і Е. В. Будаєвим, джерела вивчення політичної мови – це політичний медіа-дискурс (включаючи пресу, радіо, телебачення) і безпосередньо політичний (інституційний) дискурс (у вигляді листівок, парламентських дебатів, виступів на мітингах, документів політичних партій в їх різноманітних перетинах і різновидах [1]. Одночасно варто підкреслити існування текстів, що поєднують в собі властивості, з одного боку, політичного дискурсу, а з іншого характерні риси художнього, наукового або побутового дискурсу.

Варто зазначити у нашому дослідженні, що О. І. Шейгал в своїй монографії робить комплексний аналіз поняття «політичний дискурс» як об’єкта лінгвокультурологічного дослідження; визначає функції та характеристики політичного дискурсу, розкриває його основні концепти, виявляє принципи моделювання семіотичного простору політичного дискурсу, розробляє типологію знаків політичного дискурсу, аналізує його жанровий і інтенційний аспекти. Авторкою зводяться існуючі лінгвістичні підходи до дослідження політичного дискурсу до трьох основних типів – дескриптивного (риторичний аналіз лінгвістичної поведінки політиків), критичного (виявлення соціальної нерівності, виражене в дискурсі) і когнітивного (аналіз концептів і фреймів політичного дискурсу). Поняття дискурсу трактується в монографії як «комунікаційна система, наділена реальним і потенційним (віртуальним) виміром». З позиції реального виміру дискурс є поточною мовною діяльністю і текстами, що виникають в результаті такої діяльності, а з позиції потенційного вимірювання – семіотичним простором, що включає в себе: 1) мовні і немовні знаки, орієнтовані на обслуговування цієї сфери комунікації; 2) тезаурус прецедентних текстових матеріалів; 3) типові моделі мовної поведінки та 4) систему жанрів політичного дискурсу та вербальних актів [3].

Політичний дискурс розглядається в якості інституційного спілкування, яке, на відміну від особистісно орієнтованого, застосовує певні професійно орієнтовані знаки, тобто має власну підмову (лексику, фразеологію,   пареміологію). Ми повністю підтримуємо таку точку зору, яка поширена у  мовознавстві.

Таким чином, «політична мова» не є прерогативою державних чиновників або професійних політиків; вона є ресурсом, відкритим для кожного члена мовної спільноти, пов’язаним зі специфічним застосуванням розмовної мови як засобу контролю і переконання, або, іншими словами, вона є мовою, що застосовується з маніпулятивною метою. До сфери політичної мови відносять увесь спектр проблемних питань, пов’язаних, наприклад, з політичною коректністю.

Політичний дискурс є способом тлумачення суспільної реальності в основних політичних термінах (в першу чергу, владі). Політичний дискурс є певним видом практичної мовної діяльності, структурованим відповідними текстами (концептами, поняттями), що обслуговує політичні процеси. Для нього характерний особливий вокабуляр (слова та вирази, що відносяться до певної  предметної сфери), смислові зв’язки між окремими концептами політики, базові абстракції і метафори, типові контексти слововживання, побудови суджень.

Важливим статусом в політичному дискурсі наділена сама особистість політика, певні моменти поведінки цієї особи. Політичний дискурс – це вираження цілого комплексу відносин між індивідуумом і соціумом, який таким чином впливає на створення у глядачів і слухачів картини світу. Політичний текст містить в собі як екстралінгвістичну інформацію, так і знакову інформацію.

Політичний дискурсом представляє світ політики, складається з ораторських виступів, офіційних текстів на політичну тематику, таких як постанови, закони, укази, наукові статті з політології, газетні та публіцистичні матеріали. Варто зазначити той факт, що фахівці розмежовують, в першу чергу, інституційний політичний дискурс, в межах якого застосовуються тільки тексти, які створили політики (у вигляді парламентських стенограм, політичних документів, публічних виступів, інтерв’ю лідерів політичних партій);  політичний дискурс мас-медійний (медійний), в межах якого застосовуються переважно тексти, які створили журналісти, які поширюються в мас медійних засобах [2].

Соціальна функція політичного дискурсу полягає у вселенні адресатам (громадянам соціуму) необхідності «політично правильних» оцінок або/і дій. Метою політичного дискурсу (як і будь-якого іншого навіювання) є викликання у адресатів певних намірів і установок; не опис, а переконання, мотивація цілком певних реакцій, зокрема дій [4].

В результаті, можна зробити висновок, що загальноприйнятого визначення політичного дискурсу на сьогоднішній день не існує, а термін «дискурс» в сучасній лінгвістиці використовується для позначення різних видів мови і мовних творів. Політичний дискурс ми можемо розглядати як вербальну комунікацію в певному соціально-психологічному контексті, в якій відправник і одержувач наділяються певними соціальними ролями, згідно їх участі в політичному житті, яка і є предметом комунікації. Для політичного дискурсу невід’ємними складниками є: мета комунікації, учасники комунікації, спосіб комунікації – обрані тактики і стратегії, до того ж, маніпулятивний вплив. Політичний дискурс є середовищем обігу різнопланової політичної інформації, без якого неможливий рух політичних процесів. У перспективі дослідження – аналіз біблеїзмів у середовищі англомовної політичної комунікації.

References

  1. Будаев Э. В., Чудинов А. П. Зарубежная политическая лингвистика. М.: Наука; Флинта, 2008. 352 с.
  2. Демьянков В. З. Интерпретация политического дискурса в СМИ // Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования: учебное пособие / отв. ред. М. Н. Володина. М.: Изд-во Московского государственного университета им. М. В. Ломоносова, 2003. С. 116-133.
  3. Шейгал Е. И. Структура и границы политического дискурса // Филология – Philologica. Краснодар, 1998. № 14. C. 22-29.
  4. Edelman M. Political Language: Words that Succeed and Policies that Fail. N. Y.: Academic Press, 1977. 184 p.