УДК 215 (450)
Володимир Крамар
(Хмельницький національний університет)
НОВІТНІ СТРАТЕГІЇ ПЕРЕКЛАДУ МОДЕРНІСТСЬКИХ І ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИХ ХУДОЖНІХ ТЕКСТІВ
The question of adequate translation strategy as to the peculiarities of the literary style is raised. The advantages and disadvantages of linguistic and situational concepts of translation are considered. The dualistic model of translation as capable to render adequately the inner nature of modernist poetics is proposed to use.
Key words: translation model, postmodern fiction, fiction interpretation,literary and literal translation.
Змагання між буквальними і вільними стратегіями перекладу світських текстів точиться з моменту появи писемного перекладу як такого. Від знаменитого цицеронівського “non verbum sed sensum” до коливань епох Відродження, Романтизму і Класицизму, які символічно завершились перемогою концепції Ф.Шляйнмахера. Але початок-середина ХХ ст. привносять такі істотні зміни у сам художній текст, що дискусія набуває нової сили і наприкінці століття теорія “динамічної еквівалентності” Ю.Найди стає, наскільки це можливо на гуманітарних теренах, загальновизнаною.
Постмодерністська поетика, що завойовує культурний простір сьогодення, накладає свої особливості на перекладацькі моделі і примушує перекладознавців працювати над корегуванням найновіших методів і прийомів перекладу таких текстів. Метою нашої статті є аналіз окремих останніх перекладознавчих концепцій і визначення їхньої ефективності для досягнення перекладацької рівнозначності сучасних прозових творів.
При перекладі текстів будь-яких жанрів та літературних епох від професіонала вимагається уміння комплексно оцінювати усі аспекти мовних одиниць: граматичний, лексичний, стилістичний, загальнотекстовий і комунікативний. Зокрема, як граматика залежить від лексики (наприклад, граматичне значення словосполучення певної синтаксичної моделі може змінюватися в залежності від слів, що вжиті у словосполученні), так і лексика залежить від граматичних моментів (наприклад, зміна типової сполучуваності слів може призводити до нового лексико-семантичного варіанта слова, тобто, фактично, до утворення нового слова).
Подібним же чином лексика й граматика тісно пов’язані із жанрово-стилістичними проблемами, оскільки, наприклад, до стилістичних характеристик тексту відноситься частотність вживання певних слів, і застосування певних граматичних форм та структур. Однак, художній текст являє собою відмінний, особливий вид мовлення, через те, що основною інформацією, яку він несе, є інтелектуальна й естетична. Остання являє собою специфічну й домінуючу рису, що великою мірою відрізняє художній стиль від усіх інших.
Оригінальний твір являє собою плід праці людини, що вільно володіє тією мовою, якою пише. І практично завжди письменник – прозаїк, а особливо поет, свідомо відхиляється від того, що є звичним або нормативним в його рідній мові. Наприклад, порушує синтаксичне узгодження, наближаючи мовлення до розмовної або внутрішньої мови; або вводить усякого роду неправильності у репліки дійових осіб; використовує діалектизми, архаїзми, тобто елементи, що відхиляються від сучасної літературної мови і за контрастом з якою, вони лише й можуть сприйматись.
Адже, письменник пише аби привернути увагу читача до своїх думок і свого світобачення, і обов’язковим прийомом цього є, особливо починаючи з епохи літературного модернізму застосування мови як інструменту “відчуження читача від звичної реальності” [1, c. 97]. Дослівний (звичайно, не буквальний) переклад текстів такого роду часто призводять до “замутненості” (В.Топоров), хоча створення такої “замутненості” ніяк не було завданням автору оригіналу.
Традиційними шляхами розв’язання зазначеної труднощі вважається належна її ідентифікація та наявність сталих навичок подолання лексичних, синтаксичних і стилістичних труднощів перекладу. Однак, на наше глибоке переконання, методи й прийоми перекладу в координатах лінгвістичної моделі не дозволяють належною мірою розкрити весь новаторський потенціал художнього тексту, особливо його конотативне й прагматичне значення. Скажімо, частотніше чи, навпаки, рідше або ж просто незвичне вживання сполучника “and” справляє на англійського читача не обов’язково те ж враження, що й відповідна кількість змін стосовно сполучника “і” в українському перекладі. Вивести ж науково обгрунтовану формулу збільшення чисельного використання сполучника “і” відповідно до кількості застосувань сполучника “and” у різних жанрах і авторських стилях неможливо взагалі. Сполучник “and” в англійському нейтральному мовленні вживається частіше, ніж “і” в українському, а в творах, наприклад, Е.Хемінгуея, – значно частіше, аніж у нейтральному англійському мовленні. Такого роду приклади можна навести стосовно переважної більшості мовних одиниць будь-якої пари мов.
Тому для повного й адекватного відтворення особливостей художнього та публіцистичного жанрів сучасне перекладознавство усе наполегливіше радить застосовувати моделі, що не є безпосередньо орієнтованими на відтворення лінгвістичних особливостей оригіналу. Відтворення лінгвістичних особливостей оригіналу забезпечуватиме лише еквівалентний рівень перекладу. Для досягнення ж вищого, адекватного рівня, перекладач повинен уміти абстрагуватись від формальних ознак мовлення оригіналу, і, в першу чергу, відтворювати прагматичну функцію тексту.
Теорії скопосу, ситуативна модель Д.Селескович, інші переорієнтовують основну увагу перекладача з мови оригіналу на цільову мову. Культура й жанрові норми мають бути органічно (читай – непомітно) відтворені цільовою мовою. Нормативність тексту перекладу ставиться, зо всіма застереженнями, вище за неповторність тексту оригіналу. Принципово важливим хистом перекладача тут повинно бути уміння не просто застосувати адекватні способи перекладу граматичних форм, лексичних елементів, стилістичних утворень, індивідуально-мовних особливостей автора, а уміння здійснювати прагматичну адаптацію цих елементів щодо цільової культури. На першому плані постає завдання пропорційного відтворення, і навіть виваженого підкреслення засобами цільової мови (А. Нойберт) новизни застосованих автором підходів.
Окремі сучасні теоретики й практики перекладу (Е. Маркштайн), наголошуючи на еклетичному характері сучасного мовлення пропонують іти іншим шляхом, який, певною мірою, абсолютизує лінгвістичний підхід а за теоретичне підгрунтя має постулати школи структуралістів (Р.Якобсон). Перекладач повинен спиратися переважно на лінгвістичні особливості тексту, активно застосовувати прийоми калькування, створення неологізмів, адаптації синтаксису цільової мови до синтаксичних норм мови оригіналу тощо. Іншими словами, створювати “буквальний переклад, наскільки це можливо здійснити, аби якесь місце у перекладі не перетворювалось на набір слів” [2, с. 79]. Така модель перекладу сприятиме, на думку її прихильників, відтворенню духу сучасної літератури, що активно “деконструює художню вигадку“, “оголяє формальні прийоми“, “долає акдемічну псевдолітературність“. На нашу думку, ця модель містить раціональне зерно, однак застосування її буде виправданим щодо лише обмеженого кола творів, авторами яких є яскраві творчі індивідуальності, для яких “візерунок тексту” важить понад сюжет і літературну традицію.
Ідеєю-синтезом, що містить у собі елементи трьох зазначених перекладацьких концепцій (лінгвістичної, ситуативної, структурної) можна назвати теорію британських науковців Б.Хатіма і Я.Мейсона. [3] З точки зору цих науковців текст як такий складається, щонайменше, з двох типів мовлення (passages): “динамічних” і “статичних”. Тому відповідним повинен бути й характер перекладу: “динамічні” уривки із швидким сюжетним розвитком, різкими змінами інтриги, художніх планів тощо, або такі, що спираються на мовний візерунок, потребують “нелінгвістичного перекладу“, тобто у наших термінах – ситуативного або структурного. Уривки ж “статичного” характеру слід перекладати згідно вимог лінгвістичної моделі. [4, с.99]
На нашу думку, зазначена стратегія відповідає внутрішньому характеру постмодернізму, який значною мірою ґрунтується на контрастному зіставленні відомого і нового, на суцільній алюзивності і травестії. З точки зору перекладознавства ідея вдало поєднує сильні сторони обидвох перекладацьких моделей і забезпечує еквівалентне відтворення постмодерністських текстів. Подальші дослідження з теми можуть стосуватися детальнішого розгляду стратегій перекладу стосовно вужчих літературних напрямків та ідіостилів окремих авторів.
Література
- Д.Затонский. Искуссство романа и ХХ век. – М.: Сов. писатель, 1973.
- Э.Маркштайн. Постмодернистская концепция перевода. // Иностранная литература, 1996.- №9.
- Hatim, I.Mason. The Translator as Communicator. – London: Routlege? 1997. – 224 p.
- Munday. Introducing Translation Studies. Theories and Applications.- London: Routledge, 2001.- 222 p.