Polina Onufrei
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
Науковий керівник: кандидат філологічних наук, Барбанюк О. О.
ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВИХ РОЗВІДОК
The article is devoted to different approaches of discourse interpretation, and the main aspects and features of political discourse as a special way of communication and influence.
Key words: discourse, political discourse, descriptive approach, critical approach, cognitive approach.
Політичний дискурс є об’єктом дослідження представників різних галузей науки, адже він відображає різні суспільно-політичні явища країни і навіть є елементом її культури. Зацікавленість цим явищем з’явилася ще в античні часи разом із появою риторики – однієї із найдавніших наук. Ораторське мистецтво вже тоді мало досить важливе значення і сьогодні ми спостерігаємо широке використання його елементів у політичному дискурсі.
Явище політичного дискурсу досліджували Т. ван Дейк, Ю. Габермас, Р. Барт, Н. Ферклоу, П. Серіо, О. Баранова, О. Шейгал та Г. Почепцов. Автори досліджень тлумачать це явище в настільки різноманітних наукових системах, що сам термін “дискурс” став ширшим за термін “мовлення” [2, с. 227].
В процесі свого становлення, а також завдяки широкій сфері вживання, поняття “дискурс” набуло різноманітних тлумачень. Сам термін походить від латинського слова discursus, що перекладається як “блукати”. Однак, якщо проаналізувати переклад цього слова з різних мов, ми спостерігаємо ціле різноманіття значень. Наприклад, у англійській мові слово discourse означає “бесіду, діалогічне мовлення”, а у французькій слово discourse набуває також значення “логічний”.
У науковій літературі 70-х років дискурс переважно вживається як синонім до слова “текст”, що пояснюється тим, що в деяких європейських мовах не було слова, яке б відповідало франко-англійському “дискурс”. Таким чином, термін “текст” використовувався для того аби його замінити [2, с. 228].
У. Мейнхоф вважає, що дискурс – це сукупність взаємопов’язаних текстів [7, с. 161-162], а Б. Фрасер розглядає дискурс як “неперервний уривок (переважно усного) мовлення, більшого за речення, який є зв’язною одиницею” [6, с. 931-952].
У своєму дослідженні (“Text Worlds: Representing Conceptual Space In Discourse”) П. Верс розкриває поняття дискурсу як соціальної взаємодії, яка складається з комунікативних актів, об’єднаних єдиною глобальною тематикою. Також він наголошує на тому, що дискурс є динамічним і необмеженим, оскільки він напряму пов’язаний з усним мовленням [8, с.1-4].
Найбільше визначень дає нам П. Серіо, який виділяє 8 значень терміну:
– дискурс як еквівалент поняття “мовлення”, тобто будь-який конкретний вислів;
– дискурс як одиниця, яка за розмірами більша за фразу;
– дискурс як вплив висловлювання на адресата з урахуванням не тільки внутрішніх, а і зовнішніх факторів, а також самої ситуації;
– дискурс як бесіда, яка є основним типом висловлювання;
– дискурс як мовлення з позиції мовця (на противагу розповіді, яка не враховує цю позицію);
– дискурс як вживання одиниць мови;
– дискурс як обмежений тип висловлювань (наприклад, феміністичний дискурс);
– дискурс як теоретичний конструкт, який призначений для дослідження умов виробництва тексту [2, с. 228].
Гуманітарні науки розглядають дискурс як багатозначний феномен, саме тому вони наголошують на важливості використання різноманітних підходів для його аналізу, серед яких прагматичний, функціональний, етнографічний, наратологічний, когнітивний, а також критичний дискурсивний аналіз [1].
Сучасні підходи пропонують розглянути дискурс як складне комунікативне явище, оскільки він включає не тільки текст, а ще й екстралінгвальні чинники (такі як додаткові знання про навколишній світ, а також думки та цілі мовця, які допомогли б йому зрозуміти текст). Дискурс розглядається як щось цілісне і зв’язне і привертає увагу дослідників тим, що володіє всіма властивостями тексту, тобто може вважатися як процесом, так і результатом.
Особливістю політичної діяльності є те, що вона має дискурсивний характер: більшість політичних дій є речовими діями за своєю природою. Саме тому багато вчених розглядають політичну діяльність з мовленнєвої точки зору [5, с. 18].
На думку О. І. Шейгал, “політична комунікація” та “політичний дискурс” – це взаємопов’язані терміни, оскільки їх можна ототожнювати. Вона виділяє такі підходи до їхнього вивчення:
1) дескриптивний підхід (він полягає у тому, що публічні виступи, мовна поведінка політиків та їхні мовні засоби аналізуються з точки зору риторики);
2) критичний підхід (розглядає мовлення як засіб влади та соціального контролю і здебільшого спрямований на вивчення соціальної моралі, вираженої у мові чи дискурсі);
3) когнітивний підхід (моделює структури свідомості учасників політичної комунікації за допомогою опису використаними ними одиниць у політичному дискурсі)[5, с. 20].
На думку дослідниці, політичний дискурс належить до особливого типу мовлення, оскільки головна мета політичної комунікації – досягнення й утримання влади, керування суспільством та суспільною думкою. Саме тому дуже цікавим є виявлення механізмів та принципів політичної комунікації, адже це дає змогу визначити характеристики мови як засобу маніпуляції[5, с. 21].
В .З. Демьянков вважає, що призначення політичного дискурсу полягає в тому, щоб вселити адресатам – громадянам спільноти –необхідність “політично правильних” дій та оцінок. Інакше кажучи, мета політичного дискурсу – не описати, а переконати, пробудивши наміри, дати ґрунт для переконання і спонукати до дії [4]. Деякі дослідники дотримуються думки, що переконання є основною характеристикою політичного дискурсу [3], адже політик, оперуючи в своїй промові символами, повинен зуміти вплинути на масову свідомість.
На думку Д. Грейбера,існують такі функції політичного дискурсу:
1) поширення інформації (information dissemination) – напряму пов’язана з народом та оприлюдненням важливих для нього даних;
2) визначення порядку денного (agenda setting) – полягає у контролі за поширенням інформації;
3) проекція в майбутнє та минуле – полягає у прогнозуванні майбутнього, спираючись на минулий позитивний та негативний досвід [5, с. 35].
Є. І. Шейгал виділяє регулятивну, референтну і магічну функції політичного дискурсу. Остання проявляється у формах молитви, присяги, клятви, і пов’язана з тим, що сучасній людині також притаманна віра в магію слова, яка є частиною політичного дискурсу і часто використовується її учасниками [4].
З усього вищесказаного, ми робимо висновок, що найважливішими функціями політичного дискурсу є функції переконання та впливу. Учасники політичного дискурсу здебільшого мають на меті переконати один одного у своїй правоті та вплинути на точку зору інших людей. Завдяки своїй специфічності, політичний дискурс є одним з найцікавіших видів дискурсу, який привертає увагу представників різних дисциплін.
Список використаних джерел:
- СлавоваЛ.Л. Комунікативні стратегії та тактики у сучасному масмедійному політичному дискурсі: зіставний аспект (на матеріалі українських та амер. інт.-джерел) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://studentam.net.ua/content/view/8826/97/ (дата звернення: 22.03.2019)
- Карасик В.В. Языковой круг: личность, концепты, дискурс. М.: Гнозис, 2004. 390с.
- Макаров М. Л. Основы теории дискурса. М.: Гнозис, 2003. 280с.
- Синеокая Н. А. Характеристика Политического Дискурса. Современные проблемы науки и образования [Электронный ресурс].Режим доступа: http://www.science-education.ru/ru/article/view?id=7695 (дата обращения: 20.03.2019).
- Шейгал Е. И. Семиотика политического дискурса. М.: Гнозис, 2004. 326с.
- Fraser B. What are discourse markers? Journal of pragmatics. 1999.
- Meinhof U. Discourse.The Blackwell Dictionary of Twentieth Century Social Thought \/ in Outhwaite W., Bottomore T. (eds.). Oxford: Blackwell, 1993.
- Werth P. Text worlds: representing conceptual space in discourse.London: Longman, 1999.