Ірина Мельник
(Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка)
ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУЦІЙНОГО ДИСКУРСУ У КОМУНІКАТИВНИХ СИТУАЦІЙ ПРОВОКАЦІЙНОГО МОВЛЕННЯ
Мовна комунікація як процес, що розгортається в часі й просторі, здійснюється з використанням конкретної мови і поєднується з конкретними соціальними, фізичними, психічними, когнітивними діями та станами, супроводжується взаємодією з різноманітними суб’єктами, об’єктами тощо. Таку вербалізовану мовленнєво-мисленнєву діяльність, складовими якої є мовні і позамовні компоненти, прийнято називати дискурсом [2, с. 90].
Інституційний дискурс займає особливе місце в сучасній лінгвістиці, оскільки дослідження процесу спілкування в різних сферах людської діяльності постає актуальним, тому в центрі наукової уваги перебувають різні типи інституційного дискурсу (юридичний, корпоративний, медичний тощо), які розкривають спілкування у межах певних статусно-рольових відносин.
Мовленнєва поведінка в рамках міжособистісного спілкування підпорядковується законам статусно-рольової взаємодії. Соціальна роль – це нормативна, ухвалена суспільством модель поведінки, яка очікується від кожного, хто займає певну позицію. Соціальна роль або статус – формально встановлена позиція індивіда в ієрархії соціальної групи. Статус характеризує місце людини на вертикальній осі. Соціально-рольове спілкування засноване на очікуванні того, що мовна особистість буде дотримуватись мовленнєвих норм, які є властивими для її позиції в суспільстві і характеру взаємовідносин із співрозмовником. Існує два типи ситуацій рольового спілкування: симетричні та асиметричні. Перші характеризуються рівністю соціального статусу співрозмовників; інші демонструють різну позицію учасників комунікації в процесі спілкування [1, с. 82-83].
Інституційний дискурс є спеціалізованим клішованим різновидом спілкування між людьми, які можуть не знати один одного, але повинні спілкуватися відповідно до норм цього соціуму.
Основними системотвірними ознаками інституційного дискурсу є наміри та учасники спілкування. Зазвичай комуніканти утворюють реляційну пару “агент” (представник інституту) та “клієнт”, перший з яких має право давати розпорядження, спонукати до дії, навчати (наприклад: учитель, суддя, лікар та ін.), а інший – учень, підсудний або пацієнт – звертається до нього, реалізуючи нормативно-ціннісні наміри певної інституційної сфери спілкування. Така пара статусно нерівних учасників комунікації є ніби ядром, навколо якого виокремлюється спілкування між “представниками інституту” та “клієнтами”, а також контакти “представника інституту” з людиною, яка взагалі не має відношення до цієї соціальної групи [1, с. 40]. На характер ситуацій інституційного дискурсу мають вплив учасники спілкування, умови спілкування, мотиви, наміри і стратегії, тональність, стиль і жанр спілкування тощо.
Провокаційне мовлення, як і будь-який тип спілкування, відбувається в рамках комунікативної ситуації, тобто обставин, що вимагають певного стилю мовленнєвої поведінки і у подальшому впливають на успішність чи неуспішність комунікативного процесу.
Ситуації провокаційного спілкування пов’язані з інтенційною спрямованістю комунікації, адже комуніканти вступають у процес спілкування із суб’єктивними мотивами, які, власне, його стимулюють. Учасники комунікації змушені проектувати та корегувати свої мовленнєві дії відповідно до комунікативної ситуації, що склалась, та поставленої мети, тобто запланованого стратегічного результату, на котрий скероване спілкування. Планування провокатором мовленнєвої поведінки – це не просто логічне проектування мовних висловів, а частина інтерактивного процесу, в якому реципієнт не пасивно сприймає текст-повідомлення, а активно інтерпретує мовленнєві дії адресанта-провокатора, реалізуючи власний стратегічний напрям.
Характерною ознакою для комунікативних ситуацій провокаційного мовлення інституційного типу дискурсу є те, що провокатор та/або реципієнт є представниками тієї чи іншої соціальної групи або суспільного інституту, які для реалізації свого інтенційного наміру, тобто отримання інформації, вдаються до мовленнєвого впливу, застосовуючи кооперативні/некооперативні стратегії спілкування з урахуванням комунікативних та соціальних ролей співрозмовників, типів їх мовних особистостей, стилю спілкування тощо.
Провокаційне мовлення в інституційному дискурсі – це спілкування комунікантів в умовах асиметрії, оскільки провокатор та реципієнт мають нерівні соціально-рольові та комунікативні статуси. Провокатор в інституційному типі дискурсу – носій певної соціальної ролі. У межах комунікативних ситуацій інституційного дискурсу провокаційне мовлення постає у вигляді опозиції провокатор-реципієнт.
Отже, провокаційне мовлення в межах інституційного дискурсу постає у вигляді статусно нерівної пари комунікантів. Комунікативні ситуації провокаційного мовлення інституційного дискурсу характеризуються офіційністю, нерівністю соціально-рольових та комунікативних статусів, асиметрією міжособистісних стосунків.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Седов К.Ф. Дискурс и личность: эволюция коммуникативной компетенции. Москва, 2004. 320 с.
- Яшенкова О.В. Основи теорії мовної комунікації : навч. посіб. Київ. 2010. 312 с.