Вікторія Чорноконь
(Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка)
КОНЦЕПЦІЯ «СМЕРТІ АВТОРА» Р. БАРТА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА СТРАТЕГІЇ ХУДОЖНЬОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ
Есей Ролана Барта «Смерть автора», вперше опублікований 1967 р., має важливе значення в контексті досліджуваної нами проблеми невизначеності в новітній літературі. Суть концепції смерті автора полягає в ідеї автономного існування тексту, у його незалежності від особистості автора. За Бартом, після народження тексту його автор «вмирає», а текст починає жити своїм життям у свідомості кожного окремого читача. Тобто в рамках тріади автор-текст-читач головну роль відводиться читачеві, оскільки саме завдяки йому текст «оживляється». Причому ця концепція знімає такі питання, як «що хотів сказати автор», «у чому головна ідея твору» тощо, тому що читач має справу з текстом, а не з автором. Відтепер читач вільний інтерпретувати будь-який твір так, як йому заманеться.
«Смерть автора» знаменує народження іншої літератури, що визначається, як «винахід цього голосу, якому ми не можемо призначити конкретне походження». Сучасний автор працює зі стилем, грає цитатами, іноді виявляючи в цій галузі незвичайну оригінальність. Його акцент зміщується із проблеми «що писати» на проблему «як писати». В результаті основою створюваного тексту стає не виражена в ньому думка, а мова як така.
Проголошуючи смерть автора, Ролан Барт спирається на аксіологічну для нього думку про те, що у XX столітті письменник перестав бути мірилом моральності, втратив функції пророка та судді. На попередніх етапах розвитку мистецтва відносини між автором і твором вибудовувалися в парадигмі батько-дитя. Автор повністю володів текстом та всіма засобами зміцнював свою присутність у ньому. Бартова концепція авторства позбавляла автора такого безроздільного панування, закликала до повалення «письменника-батька», який нав’язує читачеві-дитині свою волю.
Барт замінює Автора на Скриптора, тобто на того, хто «записує», хто «несе в собі не пристрасті, настрої, почуття чи враження, а тільки неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо, не знаючи спину…» [2, р. 147]. Скриптор не має минулого, він народжується з текстом. Можна сказати, що в цьому випадку мова говорить через письменника, а не письменник висловлює свої думки за допомогою мови. А тому ідея «автора-Бога» більше не працює, його просто не існує, є лише читач, який сприймає випадково згенерований текст. Стверджуючи відносну неважливість біографії письменника порівняно з цими текстовими та родовими угодами, Барт каже, що відсутність інстанції, що «контролює» зміст твору, значно розширює горизонти тлумачення літературних текстів.
Отож концепція Барта базується на доведеній до межі активності читача, який, по суті, сам стає автором. У цьому сенсі Барт повторює вже висловлені зауваження про роль читача українського філолога Олександра Потебні, який писав, що зміст словесно-художнього твору «розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє <…>. Заслуга митця не в тому minimumi змісту, який думався йому при створенні, а в певній гнучкості образу, в силі внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніший зміст» [1, с. 49]. Але Барт пішов далі і зіштовхнув автора та читача, внаслідок чого читач «поглинув» автора, звів його роль до функції записувального пристрою.
Для Барта смерть автора є необхідною передумовою народження читача: «Щоб забезпечити письму майбутнє, треба перевернути міф про нього – народження читача доводиться оплачувати смертю Автора» [2, p. 148], – такою оптимістичною фразою закінчує Барт свій есей.
Що дає йому право говорити про це нове народження? Найперше – все та сама знеособленість мови, бо письмо у всіх його різновидах стає єдиним текстом тільки перед очима читача: «Текст складений з безлічі різних видів письма, що походять з різних культур і вступають один із одним у відносини діалогу, пародії, суперечки, проте вся ця множинність фокусується у певній точці, якою є не автор, як стверджували досі, а читач. Читач – це простір, де зберігаються всі до єдиної цитати, з яких складається письмо; текст набуває єдності не у своєму походженні, а в призначенні. Тільки призначення – це не особиста адреса; читач – це людина без історії, без біографії, без психології, він лише хтось, що зводить докупи всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст» [2, p. 148].
Згідно з Бартом, з читачем веде розмову «не автор, а мова як така; письмо є від самого початку знеособленою діяльністю». Тут за підтримкою Барт знову апелює до сучасної лінгвістики, яка показала, що «висловлювання… чудово відбувається саме собою, отже немає потреби наповнювати його особистісним змістом тих, хто говорить» (там само).
В аспекті генерації смислу як читання, так і письмо – це «не правда людини», а «правда мови»: вже не «я», а сама мова діє, «перформує», як каже Брат. Особистість автора тексту стає несуттєвою, і поняття «тексту» має замінитися поняттям «письма». Власне авторські думки і почуття витісняються в інтимну сферу особистих щоденників і листів, не призначених для читання сторонніми людьми.
Такими є основоположні тези Бартової концепція смерті автора, яка є не лише ключовим текстом для постструктуралістської теорії, а й відкриває широкі можливості для збагачення методології аналізу поетики невизначеності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Потебня О.О. Естетика і поетика слова. Київ : Мистецтво, 1985. 302 с.
- Barthes, Roland. The Death of the Author. Image-Music-Text: Roland Barthes Essays. Translated by Stephen Heath. London : Fontana 1977, Р. 142-148.