Володимир Крамар
(Хмельницький національний університет)
Томас Еліот в перекладі лінгвістичному і ситуативному
Поетичні тексти імажиністської школи чи не найбільше опираються моделям перекладу, побудованим переважно на лінгвістичних засадах. Матеріалом нашого стислого дослідження слугуватимуть варіанти перекладу, здійснені О.Гриценком і В.Коротичем першої відомої поеми Т.С.Еліота „Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока” [1].
Поетика цього твору коріниться у творчості Ж.Лафорка, французького символіста, центральною темою творчості якого було долання смерті, самотності, смутку, щоденної рутини. Такі мотиви властиві поезії всіх часів. Але якщо традиційно смерть чи смуток долалися через кохання або гротескний сміх, то Ж.Лафорк закликав сучасних йому митців ставитися до цих явищ стриманіше – з іронією освіченого мешканця європейської столиці.
Т.Еліот підхоплює таку ідею, але іронію як засіб подолання життєвої кризи персонажа доповнює іншими „рятівними орієнтирами”. Під впливом вчення англійського поета К. Доусона, з ідеєю опори європейської культури на традиції християнства та античності, Т.Еліот вважав літературу не стільки світським явищем, скільки «втіленням релігії людства»”. Через таке бачення природи мистецтва головний герой поета визначався, в першу чергу, яскраво вираженим прагненням до вищої правди.
У „Пісні кохання А.Пруфрока” Т.Еліот попервах вбачає в коханні той полюс добра, куди автор повинен привести протагоніста. Однак, А.Пруфрок виявляється антигероєм, оскільки не здатен досягти омріяної мети. I Т.Еліот поступово «дегуманізує» сюжет поеми. Протагоністом стає не людина із плоті і крові, а певна абстракція, філософська система. [1, 48] Такий формальний прийом створення «пластичної прозорості» властивий практично всій школі тогочасного англійського імажинізму. Конкретний предмет, часто побутовий, виступає символом вищої, трансцедентальної реальності. Т.Еліот створює не портрет індивіда, а – трагічний символ сучасного йому покоління молодих людей, часто щирих серцем, але, безпорадних і зневірених. [3, c.58]
Окремі дослідники тлумачать ідейне навантаження цієї поеми ще трагічніше. Зокрема американський дослідник М.Бауман бачить основною темою „Пісні кохання” опис намагань молодої, пересиченої життям людини, здійснити самогубство. Він пише: ”Те „вражаюче питання”, що переслідує героя, … перетворилось на шокуюче „Чи має людина право на самогубство?”…Пруфрок прагне смерті, смерті фізичної, про таке бажання красно мовить вся поема”. [2, p. 928] Отже, загальний настрій поеми є вкрай песимістичним, а основною темою виступає не кохання, а смерть з мотвами смутку, самотності, духовного паралічу. Відтворення цієї емоційної напруги стане чи не головним завданням перекладача.
Адекватніше вдалося це Віталію Коротичу. Перекладач зумів зберегти у індивідуальний Еліотівський почерк з притаманними йому рисами прозорості, образної розмитості, яскраво вираженою атмосферою непевності, вагання і розпачу. В.Коротич по – еліотівськи, з якоюсь релігійною шанобливістю ставиться до кожного слова поеми, тонко відчуває межу, де „слово перекладене” стає надбанням іншої культури, не втрачаючи при цьому виразного смутку, ба – трагізму твору оригінальної культури.
В.Коротич еквівалентно відтворює і окремі особливості лінгвістичної побудови поеми, коли настрої активні втілено за допомогою дієслівних форм, а рядки із пасивними, песимістичними роздумами оформлено переважно через іменникові форми. При цьому перекладач активно використовує так звані „сильні” (смисловий розвиток, комплексна трансформація) перекладацькі прийоми заради збереження естетичного й прагматичного ефекту оригіналу. (Динамічні епізоди оригіналу взагалі відтворюються через „сильні” засоби).
Переклад, здійснений О.Гриценком у деталях є інколи „охайнішим”, ближчим до оригіналу. Однак цілісне враження від праці втрачає через певну лексичну скутість і водночас надмірну імперативність тексту. Такий перекладацький почерк був властивий скоріше І.Франкові. Матерія Еліотівської поезії є витонченішою, у ній більше напівтонів, ніж саме кольорів; слів і уявлень про предмети, ніж самих предметів.
О.Гриценко, порівняно із В.Коротичем, активніше використовує лінгвістичну модель перекладу, прагне відшукати лексичний еквівалент. Але англійська лексика, на відміну від української, є більш полісемантичною, через що її асоціативне поле виглядає глибшим і різноманітнішим. Українське слово у схожому контексті звучатиме одномірніше. О.Гриценко, в бажанні донести до читача якомога більше еквівалентних значень, втрачає атмосферу непевності й багатовекторності оригінального тексту. Можливо, семантичної розмитості можна було досягти через використання в перекладі більшої кількості дієслів (вони є полісемантичними), а не іменникових форм а також синтаксичної інверсії.
У підсумку зазначимо, що перекладач художнього твору повинен вірно відтворити цілісне естетичне та ідейне враження, яке справляє поетичний оригінал, прагматику його художніх образів, тобто те, що дозволяє ситуативна модель. Такий рівень розв’язання перекладацьких завдань і продемонстрував В.Коротич.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Еліот Т. Вибране. – Київ: Дніпро, 1990.198 с.
- Meyer. The Bedford Introduction to Literature. – Boston: St. Martin’s Press, 1996. 2034 p.
- Frye. T.S.Eliot. – Madrid: Espesa, 1969. 170 p.