Абрамович Семен Дмитрович
(Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка)
Сушицька Ольга Леонідівна
(Коростишівський педагогічний фаховий коледж імені Івана Франка)
АНТИЧНИЙ ДИСКУРС
У ПОЕЗІЇ МАРІЇ ТІЛЛО «СУМНА КОЛИСКОВА»
СУМНА КОЛИСКОВА
Сузір’я очей. Коливається острах
У погляді знов божевільних дітей
Суцільної ночі. Захований подих.
Вогню не несе до людей Прометей.
Розгублений вітер забув про оману
І знову шукає веселощів дня.
У чорному, дивно німому тумані
І свище, шукаючи свóго коня.
Але у Пегаса зламалися крила,
Закрилися очі, і Муза пішла.
Знівечена рима заснула, застигла.
І ніч простирадло довіри зняла.
1998
[2, с. 321]
Як відомо, колись дискурс розумівся просто як послідовність речень або мовленнєвих актів, але в останні десятиліття узяв гору погляд, згідно до якого під дискурсом мається на увазі диктат ідеологічних форм, котрі актуалізують соціальний резонанс тексту. Зокрема слід підкреслити, що в дискурсі енергійно актуалізуються й міжкультурні контакти та зв’язки культурних епох, що свідчить про життєздатність і плідність класичної традиції або ж про критичні моменти її існування.
У вірші сучасної української поетеси М. Тілло «Сумна колискова», написаному в суб’єктивно-розкутій манері, виразно відчувається неповторність ідеостилю та оригінальність авторської концепції буття й людини. Водночас у поезії чітко проступає установка на активізацію античної міфології, в якій, зокрема, виділені в якості ключових слів Прометей, Пегас і Муза. Ці три імені утворюють семантичний трикутник, який сиґніфікує висоту людського покликання («вогонь Прометея») та мистецьке натхнення (Пегас – крилатий кінь – символ поетичного піднесення духу; Муза – покровителька цього поривання). Однак інтерпретація цих емблем неочікувана й навіть шокуюча.
У класичній традиції людське дерзання, зокрема мистецьке, незмінно асоціювалося з переможністю, осягненням висоти, зреченням буденності. Домінувало прагнення перетворення життя на краще засобами мистецтва, й можна стверджувати, що ця тенденція наскрізь пронизує й різновекторні по своїй аксіології античне та середньовічне християнське мистецтво, і гуманістичний за спрямуванням ренесансний та постренесансний творчий досвід епохи Модерну. В цій творчості домінували оптимізм та мажорність, і перша розвинена літературно-художня програма Нового часу – класицизм – активізувала найперше саме «життєстверджуючий» античний первінь європейської культури, протиставивши його спіритуалізму Середньовіччя. Характерно, що К. Маркс вважав Прометея за «найшляхетнішого святого й мученика філософського календаря», а Пегас і Муза міцно вросли в коло емблем літературної творчості й функціонують в цій якості посьогодні. \
У вірші ж М. Тілло найперше кидається в очі загадково-сюрреалістичний образ, що встановлює від самого початку незвичну й фантасмагоричну оптику:
Сузір’я очей. Коливається острах
У погляді знов божевільних дітей
Суцільної ночі.
Цей ірраціональний образ стихійності, шо нагадує марення нічного кошмару, зумовлює абсолютну редукцію мажорності антично-класицистичних кліше, які будуються на антропоморфізації персонажів міфу й колись були покликані «олюднити» буття: Вогню не несе до людей Прометей; у Пегаса зламалися крила, Закрилися очі, і Муза пішла. Ці речення вплетено в похмурий нічний пейзаж, в якому загубилися веселощі дня й панує мотив розгубленого вітру, котрий вирує у чорному, дивно німому тумані. Зброю слова складено; панують німота і сліпота, і в цьому розлюдненому світі немає місця для творчості, боротьби й перемоги.
Останні рядки поезії конденсують безвихідність і приреченість, що запанували на даний момент в свідомості ліричної героїні:
Знівечена рима заснула, застигла.
І ніч простирадло довіри зняла.
Виходу з цього психологічного стану не передбачається, позаяк за законом ліричного сюжету вірш фіксує лише одну мить свідомості, один-єдиний момент настрою або руху душі.
Усяка людина переживає подібні моменти зневіри й розчарування, Але саме запровадження до художньої тканини вірша античної міфологічної емблематики покликане монументалізувати художнє узагальнення, зробити його репрезентацією чогось більшого, ніж мимолітний особистий настрій. Можна потрактувати ситуацію як декларацію кризи гуманістичної свідомості в нашу епоху, свідчення втрати віри в силу поетичного слова. Й, таким чином, твір цей постає поза межами естетики Модерну, являючи собою постмодерністське зречення тих надій і сподівань, що сплелися свого часу в романтичний міф про генія, котрий несе людству переможне світло [1, с. 14–15] і пов’язувалися в класиці з вірою в переможну силу творчого слова.
ЛІТЕРАТУРА
- Наливайко Д. С., Шахова К. О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя : доба романтизму. Тернопіль : Навч. кн. – Богдан, 2008. 416 с.
- Тиллó М. Сочинения. Составитель, редактор и автор научно-критических комментариев С. Д. Абрамович. Киев : Издательский дом Дмитрия Бураго, 2017. 504 с.