Вікторія Чорноконь
(Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка)
КОМУНІКАТИВНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ АВТОРА І ЧИТАЧА В КОНТЕКСТІ ПОЕТИКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ
Формування художніх стратегій невизначеності (поетики невизначеності) в новітній літературі збігається в часі зі становленням модернізму, зокрема в його латентних проявах у творах Генрі Джеймса і Джозефа Конрада. «Передмодерністи», а згодом і модерністи прагнули замінити всевідного і всеприсутнього автора як центральної оповідної інстанції на так званий персонажний наратив, за допомогою якого читач отримував би інформацію про будь-який описуваний предмет і самостійно формував уявлення щодо авторської позиції. На основі такого художнього новаторства у новітній літературі відбулася істотна переорієнтація ключових відносин у ланцюжку «автор – твір – читач». Якщо у класичній літературі домінувала схема «життя – автор – твір», то в літературі ХХ ст. акцент було перенесено на тріаду «автор – твір – читач» [1].
Паралельно щодо цього «наративного» повороту у літературі відбувалося його осмислення в літературознавстві. У першій половині ХХ ст. воно не відзначалося системністю, але набуло радикального теоретичної оцінки у зв’язку з утвердженням у гуманітарній науці постструктуралістських парадигм у 1960-ті рр. Такі яскраві представники постструктуралізму, як Ролан Барт («Смерть автора» (1968)), Мішель Фуко («Що таке автор?» (1969)), Жак Дерріда («Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук» (1966)), Умберто Еко («Відкритий твір» (1962)), зводять функцію автора у творенні тексту до процесу «писання», натомість акцентуючи роль читача у сприйнятті й інтерпретції тексту.
Розробка бартівської концепції «смерті автора» була продовжена М. Фуко. Для останнього автор є інстанцією, що зумовлює «обмеження значень у безмежному просторі письма». Дослідник проблематизує роль авторської функції: автор або означує певний спосіб існування у дискурсі, або формує поле концептуальної узгодженості, або забезпечує стилістичну єдність тексту. Функція розпізнавача дискурсивної ролі автора, на його думку, припадає на роль читача: «Автор не є невичерпним джерелом значень, якими наповнений твір, автор не йде попереду твору, він є певним функціональним принципом, який у нашій культурі дозволяє обмежити, вилучити і змінити або, інакше кажучи, який перешкоджає вільній циркуляції, вільному маніпулюванню, вільній композиції, декомпозиції чи рекомпозиції уяви» [2, с. 454].
Значну роль у розкритті художньо-естетичних переваг поетики невизначеності відіграла школа рецептивної естетики, представлена групою вчених Констанцького університету (Г.Р. Яусс, В. Ізер та ін.), які у 1960-1970-х рр. розробили концепцію читача-адресата. Вихідною ідеєю членів Констанцької групи є уявлення про подвійну природу художньо-естетичного процесу: креативну (творчу) і рецептивну (сприймаючу). Відповідно стверджується існування традиційних теорій словесно-художньої творчості і нової, створюваної ними теорії сприйняття. На перше місце в останній ставиться не автор, а адресат. Його називають також імпліцитним, або прихованим читачем, який незримо присутній у творі і тим самим є для нього внутрішньо властивим.
Центральна ідея рецептивної естетики ґрунтується на тому, що художній твір стає художньою реальністю лише в момент «зустрічі» з читачем, безпосереднього контакту останнього з текстом. Саме в процесі сприйняття й встановлення «зворотного зв’язку» відбувається оприявнення авторських інтенцій, встановлюється зв’язок між авторською програмою впливу зі сприймаючою свідомістю. Важливо, що остання вже певним чином підготовлена до цього процесу, виникає на основі так званого «горизонту очікувань». На думку Г.Р. Яусса, сутність діяльності автора полягає в тому, щоб врахувати горизонт читацьких сподівань і водночас порушити ці очікування, запропонувати публіці щось несподіване і нове. Первісний горизонт сподівань читача неминуче розширюється в процесі його контакту з текстом, відбувається формування нового естетичного досвіду. Саме в цій наданій мистецтвом можливості перетворити «чуже» на «своє» полягає його комунікативна функція. Історія літератури, з позицій Яусса, – це і є історія рецепцій, кожна наступна з яких повинна враховувати досвід усіх попередніх, адже якраз у цьому досвіді реалізується сенс твору [3, c. 178-179].
Комунікативна природа словесно-художньої творчості в контексті поетики невизначеності продуктивно осмислюється і в сучасній наратології. На відміну від традиційної теорії оповіді, для якої найбільш важливим є вивчення різноманітних форм оповіді (монолог – діалог, опис – розповідь; мова автора – мова персонажів) літературно-художній твір інтерпретується наратологами (Франц Штанцель, Жерар Женетт, Вольф Шмід) як процес художньої комунікації між наратором (оповідачем у різних його іпостасях) і нарататором (фігурою сприйняття в тексті або позатекстовим читачем). Наратологія займає проміжне становище між постструктуралістським і рецептивним підходом, акцентуючи увагу на тому, що художня комунікація передбачає творення складного процесу, активними ланками якого є автор як відправник інформації, текст як носій інформації і реципієнт як одержувач інформації. За такої моделі для декодування стратегій авторської невизначеності різко зростає роль реципієнта, який стає ключовою ланкою процесу художньої комунікації.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Кеба О.В. Сучасне літературознавство як сфера комунікативних проекцій // Proceedings of XХХVII International scientific conference ― Scientific look at the present. Morrisville, Lulu Press., 2018. P.62-66.
- Фуко, Мішель. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 442-456.
- Яусс, Ганс Роберт. Рецептивна естетика і літературна комунікація // Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи. Антологія / За заг. ред. Дмитра Наливайка. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 178-194.