УДК372.881.116 (477)
Вікторія Загороднова
(Бердянський державний педагогічний університет)
ІНТЕНЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ ПУБЛІЦИСТИЧНОГО ДИСКУРСУ ВТОРИННОЇ МОВЛЕННЄВОЇ ОСОБИСТОСТІ
Summary.The article overviews the perspective of linguistic personality problem formation in foreign and native linguistics. It also accounts the basic approaches to the description of linguistic personality. The article develops linguistic and linguadidactic approaches to the concepts of linguistic identity and secondary linguistic identity. The article considers the content and structure of the concept of “linguistic personality”.
The author describes the main problems of forming the linguistic personality such as the need for speech development, the improvement of the language (linguistic, psychological, social), mastering of situational forms of speech in the conditions of professional orientation of the study. Language education, and particularly personal aspects of speech culture, plays the most important role in forming the language personality. The task of formation of linguistic personality in the learning process requires a systemic approach to the organization of the educational environment, taking into account factors such as professional orientation of study, encouragement selfeducation, formation of social values, humanitarization of education, versatility of the educational environment, its creative direction. Relying on the secondary linguistic identity theory the author develops the idea of «secondary linguistic identity» model which is, as argued, built in the course of second foreign language acquisition, and the features of which are brought to light and discussed.
Keywords: linguistic personality,intentional aspect of journalistic discourse, secondary linguistic identity formation; interaction between different models of linguistic identity during second foreign language acquisition, language education, paradigm focused on personality, bilingual education.
У період стрімкої глобалізації та швидкісного розвитку міжкультурного спілкування, проблема володіння іноземними мовами стає все актуальнішою. На межі XX – XXI ст. лінгвісти й лінгводидакти зосередили увагу на динамічному вивченні використання мовних і парамовних засобів, що реалізують індивідуально-особистісний, інтенціональний (смисл актуальної спрямованості: потреби, мотиви, цілі), ситуативний аспекти повідомлення. Вивчення науковцями специфіки комунікативної поведінки людей у різних соціальних сферах і особливостей методики формування комунікативної компетентності є нині одним із домінантних напрямів досліджень у соціо- і когнітивній лінгвістиці, лінгвокультурології, аксіологічній лінгвістиці, лінгвістичній концептології, дискурсивній лінгвістиці, комунікативній методиці навчання іноземних мов, когнітивній методиці навчання мови, нарешті, крос-культурному навчанні іноземної мови.
Мета статті – привернути увагу науковців до лінгводидактичного потенціалу процесу формування мовної особистості в умовах міжетнічного культурного спілкування. Наше дослідження присвячене вивченню формування мовної особистості мігрантів у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН) через публіцистичний дискурс. Аналіз лінгвокогнітивної взаємодії ініціатора, автора й адресата медіатексту здійснювався на матеріалі одного з авторитетних інформаційно-навчальних журналів Німеччини „DeutschPerfekt”.
Оскільки наше дослідження присвячене вивченню формування вторинної мовної особистості мігрантів у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН) через публіцистичний дискурс, то ми не можемо залишити поза увагою тему мотивів, потреби і цілей здійснення міжкультурної комунікації в німецькому суспільстві.Мовна особистість існує в культурі, відображеній у мові, у формах суспільної свідомості, поведінкових стереотипах і нормах, предметах матеріальної культури, тому й визначальна роль безумовно належить цінностям (концептам смислів) народу, мова якого вивчається. На нашу думку, для створення ефективної моделі навчання мови необхідно володіти знаннями про багаторівневу організацію мовної особистості, дотримуватися принципів її формування. У сучасній теорії та методиці навчання іноземної мови розвивається напрям – формування «вторинної мовної особистості». Це поняття визначається як сукупність здатностей людини до іншомовного спілкування на міжкультурному рівні, який розуміють, як адекватну взаємодію з представниками інших культур. Ми погоджуємося з думкою Н. Гальскової: «…якщо процес становлення вторинної мовної особистості пов’язаний не тільки з оволодінням учнями вербальним кодом іншої мови та умінням її застосовувати практично під час спілкування, але і з формуванням у їхній свідомості «картини світу», що властива носіям цієї мови як представникові певного соціуму, то навчання нерідної мови має бути спрямоване на залучення учнів до концептуальної системи чужого лінгвосоціума» [2,с. 126]. Поняття «вторинна мовна особистість» використовується у психолінгвістиці, міжкультурній комунікації, методиці навчання іноземної мови (Н. Гальскова, В. Карасик, О. Леонтович, І. Халєєва), проте однозначного тлумачення не існує. Так, на думку І. Халєєвої[11], вторинна мовна особистість – це мовна особистість, формування якої відбувається у процесі навчання другої мови, має специфічне трактування, більш вужче, а ніж розглянуте в лінгводидактиці, воно базується на залученні через нерідну мову не тільки до вторинної мовної системи інофонноїлінгвокультури, але й до концептуальної картини, у межах якої відбувається становлення національного характеру і менталітету носія мови. Отже, вторинна мовна особистість – це сукупність здібностей людини, яка передбачає оволодіння вербально-семантичним кодом мови, що вивчається, тобто «мовною картиною світу» носіїв цієї мови, і концептуальною картиною світу, що дає можливість людині зрозуміти нову для нього соціальну дійсність. На нашу думку, формування вторинної мовної особистості дозволяє бути учасниками міжкультурної комунікації. Реалізувати цю мету – це не тільки розвивати уміння користуватися відповідною опорною мовною технікою, але й збагачуватися позамовною інформацією, необхідною для адекватного спілкування і взаєморозуміння на міжкультурному рівні.
Безумовно, головною причиною здійснення міжкультурної комунікації є потреба і мотив, «…виживання, співпраця з іншими людьми, особистісні потреби, підтримка стосунків з іншими людьми, переконання інших діяти або думати певним чином, здійснення влади над іншими людьми (пропаганда), об’єднання спільнот і організацій в одне ціле, отримання і повідомлення інформації, осмислення світу та нашого досвіду в ньому (у що ми віримо, що думаємо про себе, про стосунки з іншими людьми, про те, що є істинним), виявлення творчої натури та уяви [4, с.32]». Потреба і мотив мають значний вплив на ефективність міжкультурної комунікації. М. Бергельсон характеризує це, як «…комунікацію, за якої комуніканти з різних культур використовують під час прямого контакту спеціальні мовні варіанти та дискурсивні стратегії. Термін «міжкультурна комунікація» вживають у тих випадках, коли комунікативна компетентність на стільки відмінна, що це відображається на комунікативній події [1, с. 24]».Р. Дімблбі й Г. Бертон виокремлюють людські потреби в чотири основні групи: особистісні, соціальні, економічні, творчі. Проте, на думку А. Олянича, «…неправильно універсальність потреб людини ставити в залежність від її видів діяльності… не види діяльності характеризують потреби людини… в основі і потреб, і видів діяльності лежить життєдіяльність людини, трудового колективу, суспільства в цілому… потреба у праці є і у робітника, і в композитора, і у власника засобів виробництва, проте це різні потреби… вони є не тільки результатом певних цілеспрямованих дій людини або суспільства. Вони охоплюють весь світ людини: її минуле, теперішнє і майбутнє [8, с.28]».
Потреби, інтереси та ціннісні орієнтації є факторами мотивації дії людини, тобто формування її мотивів як спонукання до дії. Мотив – усвідомлене спонукання до дії, яке виникає під час усвідомлення потреб. Мотив як внутрішня спонука відрізняється від зовнішніх стимулів, які є додатковими ланками між потребою і мотивом, це матеріальні та моральні заохочення певних дій. Залежно від рівня потреб у соціально-орієнтованих гуманітарних дисциплінах розглянуто рівні мотивації:
- мотиви, пов’язані зі соціально-економічним питанням (забезпечення життєвих благ; матеріального стимулювання; мотиви покликання; мотиви престижу);
- мотиви, пов’язані з реалізацією передбачених і засвоєних індивідом соціальних норм (громадянські; патріотичні; групової солідарності тощо);
- мотиви, пов’язані з оптимізацією життєвого циклу (соціальної мобільності; подолання рольового конфлікту) [8, с. 35].
Мотиви і потреби організовані ієрархічно. Окремий мотив у певній ситуації може бути домінувальним. Дослідники зафіксували для процесу навчання, наприклад, зворотній зв’язок між силою утилітарних мотивів і успішністю та прямий – між науково-пізнавальними і професійними мотивами. Система мотивації динамічна, оскільки змінюється залежно від року навчання, виду заняття, теми і завдань уроку тощо. Отже, найважливіші характеристики мотивації дій – це множинність, ієрархічність мотивів, певна сила і стійкість.
Потреби людини трансформуються та переходять з низького на вищий рівень, так само трансформується її мовлення, різні типи дискурсів[9]: теле- і радіо дискурси, газетний, театральний, кіно дискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблікрілейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний дискурси) взаємопроникають один в один. Дискурс лінгвісти (Ф. Бацевич, В. Паращук, О. Семенюк) вважають одиницею, у вигляді якої мовний код функціонує у вербальній комунікації, а кінцевою реалізацією його і структурою в яку втілюється, є текст або «зупинений дискурс». У комунікативній ситуації дискурс виражається у формі певного жанру. Елементарною і неподільною одиницею дискурсу є мовленнєвий акт або «зупинений мовленнєвий акт». Мовною формою «зупиненого мовленнєвого акту» вчені вважають речення.
Останнє десятиліття складність і багатоаспектність такого явища, як дискурс певного єдиного процесу та намагання виокремити основні фактори, що впливають на форми, швидко привели до розвитку окремих напрямів, що вивчають невласне мовні фактори існування дискурсу. У просторі дискурсивної прагматики виявлено фактори культурного характеру. Так, дискурс на одну й ту саму тему (наприклад, висловлювання співчуття, вибачення з приводу запізнення, ритуальні мовленнєві формули тощо) помітно відрізняється в поняттях власне дискурсивних правил залежно від культури тієї групи, в межах якої цей дискурс сформовано. Вивчення дискурсу з метою побудови ефективної міжкультурної комунікації, де вибудовується архетип певної етнічної свідомості спонукав учених (Р. Сколлон, С. Сколлон, П. Браун, С. Левінсон, Д. Таннен, А. Вежбицька, М. Бергельсон та ін.) звернути увагу на таке явище, як крос-культурний дискурс.Крос-культурне дослідження дискурсу передбачає виявлення культурно зумовленої картини світу, яка стоїть за розповідями про певну подію, особу, явище тощо з метою побудови архетипу конкретної етнічної свідомості – набору не сформульованих тверджень, які є непорушною презумпцією та на які спирається слухач і доповідач. Проте частіше крос-культурні лінгвістичні дослідження набувають форми зіставного аналізу мовлення представників двох культурно протилежних груп, що користуються одним спільним мовним кодом, наприклад, зіставлення комунікативної поведінки [12, с. 8–9].
Побудова будь-якого дискурсу передбачає урахування принципів, що характеризують комунікативну діяльність, пояснюють вибір мовної форми на основі уявлення про мову (в її комунікативній функції) як про різновид розумової і цілеспрямованої діяльності людини: принцип ввічливості (П. Браун, С. Левінсон, 1987 р.); принцип солідарності з комунікативним партнером; принцип автономності та дистанції; принцип кооперації (Г. Грайс, 1975 р.); принцип пріоритету (М. Бергельсон, А. Кібрік, 1981 р.); принцип перспективності або маршрутизації (В. Чейф, 1994; М. Бахтін, 1953 р.); принцип лінеаризації (О. Кібрік, 1999 р.).
Отже, зазначене вище свідчить про те, що комунікативні процеси розглядаються в аспекті тих імпліцитних знань, контекстів і принципів, які регулюють комунікацію, впливають на способи вербалізації в дискурсі. Ці знання, контексти та принципи, не утворюючи смисл, що підлягає висловлюванню, проте істотно впливають на результативну форму мовних конструкцій. Множинність способів висловлювання думок, які надає мова носієві, свобода, якою володіє той, що говорить у дискурсі,формальна організація дискурсу в кожній конкретній його частині (під час створення, інтерпретації смислів) порівняно з морфологічними і синтаксичними правилами, не є випадковою, а мотивована зовнішніми, відповідно до значення мовних одиниць, факторами. Прагматична мотивація мовної форми в дискурсі пов’язана з потребою учасників міжкультурної комунікації погоджувати спосіб вербалізації з релевантними для означеного контексту фоновими знаннями, які утворюють соціокультурний досвід дискурсивної групи, індивідуальним досвідом, контекстом, основними принципами, що регулюють комунікативну діяльність і мовну форму (принципи пріоритету, маршрутизації, лінеаризації інформації), а також принципами, що характеризують інформативну й інтерактивну функції мови (принципи кооперації й ввічливості).
Розглядаючи публіцистичний дискурс як сферу буття і взаємодії різних типів мовної особистості, ми апелюємо до визначення А. Кібріка і В. Плунгяна. Згадані вчені вбачають дискурс як «процес мовної діяльності та її результат одночасно – а результат і є текстом» [6,с. 307–323]. Публіцистичний дискурс А. Кібрік розглядає як один із видів медійного дискурсу [5, с. 179]. З позицій медіалінгвістики текст розглядається не тільки як лінгвістичне явище, але і як культурологічне явище, що визначає його як «джерело отримання інформації про духовні імпульси і матеріальну сферу людської діяльності» [10, с. 214].
Публіцистичний дискурс Р. Калажокова називає живим, динамічним, активним, постійно мінливим типом дискурсу, «Він пов’язаний з реальними подіями та явищами, що відбуваються в житті суспільства, відображає конкретні дії в певний проміжок часу. Публіцистичний дискурс обов’язково передбачає діалог між адресатом і адресантом, він впливає, переконує, направляє в певне русло роздумів. Якщо політичний дискурс має на меті переконання аудиторії для отримання влади у сфері політики, то публіцистичний дискурс в цьому сенсі позиціонує себе набагато ширше. Адже публіцистика зачіпає різноманітні сфери життєдіяльності людини і суспільства в цілому». [3, с. 1403–1405]. З. Йегер, наполягаючи на існуванні дискурсу преси як публіцистичного дискурсу конкретного історичного періоду, відносить до нього тексти певної політичної спрямованості, які апелюють до соціально-історичної ситуації, яка склалася в конкретний час у суспільстві.
Зважаючи на позиції вітчизняних і зарубіжних дослідників, ми розглядаємо публіцистичні тексти як результат медійного дискурсу, що передбачає використання журнальних статей політико-економічного, культурного спрямування. Основні засоби публіцистичного стилю розраховані не тільки на повідомлення, інформацію, логічний доказ, але й на емоційний вплив на адресата. Характерними особливостями публіцистичних текстів є актуальність проблематики, політична образність, гострота та яскравість викладу. Вони зумовлені соціальним призначенням публіцистики, – повідомляти факти, формувати громадську думку, активно впливати на розум і почуття людини. На думку Н. Клушиної, публіцистичні тексти мають поєднувати експресію і стандарт, містити ідеологічну модальність, специфічний словник, образ автора, ідеологеми, шкалу цінностей, які базуються на опозиції «своє / чуже» [8, с. 270].
Наше дослідження, присвячене вивченню формування мовної особистості мігрантів у Федеративній Республіці Німеччині (ФРН) через публіцистичний дискурс, показало, що вторинна мовна особистість – це сукупність рис людини, яка передбачає оволодіння вербально-семантичним кодом мови, тобто «мовною картиною світу» носіїв цієї мови, і концептуальною картиною світу, що дає можливість людині зрозуміти нову для неї соціальну дійсність. Той факт, що кожна культура знаходить унікальне відображення в мові є незаперечним. Засвоєння тільки форми цієї мови, зокрема без урахування культурного компоненту її значення, спрямовує до поведінки, що відображає власні культурні норми особистості, які вступають у конфлікт з поведінкою носіїв культури й мови, що вивчаються. Опановуючикожнуновумову, людинавідкриваєдлясебеновесвітосприйняття, світовідчуття. Те, як особистість сприймає світі що вона в ньому бачить, завжди відображається у поняттях, сформованих на основі рідної мови з урахуванням всього багатства виражальних засобів. Кожна ситуація, подія сприймається й оцінюється людиною через призму прийнятих у рідному лінгвосоціумі культурних норм і цінностей, через засвоєну індивідом картину (модель) світу.
На нашу думку, розвиток мовленнєвих властивостей «вторинної мовної особистості» дозволяє стати учасниками міжкультурної комунікації в полімовному суспільстві. Реалізувати цю мету – це не тільки розвивати уміння користуватися відповідною опорною мовною технікою, але й збагачуватися позамовною інформацією, необхідною для адекватного спілкування і взаєморозуміння на міжкультурному рівні.
Результати проведеного аналізу дають підстави вважати, що проблеми, які розглядаються, можуть служити відправним пунктом для подальшого вивчення мовної особистості не тільки в німецькому публіцистичному дискурсі. Цікавим і перспективним видається дослідження взаємодії учасників комунікації в більш широкому медійному просторі.
ЛІТЕРАТУРА
- Бергельсон М. Б. Лингвистические методы исследования в области межкультурной коммуникации. Тезисы на II Международной конференции РКА «Коммуникация : концептуальные и прикладные аспекты». РКА. СПб., 2004. Электронный ресурс. Режим доступа : [http://www. russcom.ru/rcabiblio
- Гальскова Н. Д. Книга для учителя к учебнику «Итак, немецкий!» . – М. : Просвещение, 1997. 274 с.
- Калажокова Р. З. Дискурс : різновиди, специфіка, думки. Молодий вчений. 2015. № 10. С. 1403–1405.
- Кашкин В. Б. Введение в теорию коммуникации : учеб. пособие. Воронеж : Изд-во ВГТУ, 2000. 75 с.
- Кибрик А. А. О смысле понятия «дискурс СМИ». Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования. Материалы 2-й Международной научной конференции. Сост. М. Н. Володина. М., 2008, С. 179–182.
- Кибрик А. А., Плунгян В. А. Функционализм и дискурсивно-ориентированные исследования. Фундаментальные направления современной американской лингвистики. М., 1997, С. 307–323.
- Клушина Н.И. Общие особенности публицистического стиля. Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования. Отв. ред. М. Н. Володина:учебное пособие. М., 2003, С. 270–283.
- Олянич А.В. 2004: Олянич А.В. Презентационная теория дискурса : монография. Волгоград : Парадигма, 2004. 507 с.
- Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. К. : Видавничий центр «Київський університет», 1999. 308 с.
- Сметанина С. И. Медиатекст в системе культуры. Динамические процессы в языке и стиле журналистики конца ХХ в.: [научное издание]. СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2002. 383 с.
- ХалееваИ.И. Основы теории обучения пониманию иноязычной речи (подготовка переводчиков). М.: Академия, 2006. 336 с.
- Bergelson M. B. Cross-cultural Communicationas Applied Cultural Linguistics : Understanding Others’ Stories. Paperpresentedat the 8-th International Cognitive Linguistics UniversityofLaRioja, Logronyo. 2003. P. 8–9.