УДК 811.111’23
Ірина Аніщенко
(Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія)
ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРСОНАЖНОГО ДИСКУРСУ У СТРУКТУРІ АНГЛОМОВНОГО ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ
Our article is the attempt of analytical study into the topical problems of character’s discourse within the structure of English fiction texts. The problem is studied from the point of view of author-characters interaction. The essence of character’s discourse and the its functional features are considered in the article.
Key words: discourse, character, indirect speech, direct speech
Антропоцентризм та функціоналізм, основні концептуальні засади сучасних лінгвістичних досліджень, спрямовують науковий інтерес до всебічного вивчення процесу вербальної комунікації, враховуючи всі її форми і умови, в яких вона здійснюється.
Самий складний зі всіх типів текстів – художній твір, оскільки це є макросвіт, в якому відображений мікросвіт; це модель особистості і оточуючої її дійсності в своєму соціокультурному розвитку. Слідом за В.Г.Адмоні, розуміємо художній текст як чуттєво-понятійне осягнення світу у формі мовленнєвого висловлювання, що виникає із специфічного внутрішнього стану письменника [1, 116]. В рамках комунікативного підходу дослідники (О.П.Воробйова, Н.К.Данилова, І.М.Колєгаєва) вивчають художній текст із змістової сторони, як задум автора, простір, де реалізується його стратегія і тактика тафіксують наявність у ньому трьох антропоцентрів: автор, читач, персонаж. Комунікація художнього тексту є двостороннім процесом пізнання та освоєння людиною реального світу і себе як частини цього світу. Вона здійснюється, з одного боку, автором тексту, а з іншого – читачем. Посередником мовленнєвої комунікації у формах художнього тексту є наратор і персонаж, яким і належить будь-яке висловлювання у художньому тексті [5, 68].
Науковий інтерес до персонажного дискурсу пов’язаний передусім зі змінами у сучасній художній прозі, що реалізує форми багатоголосся. Це призводить до нових принципів побудови дискурсу наратора та персонажів, конструкції тексту загалом.
Мета статті полягає в аналітичному дослідженні сучасних питань персонажного дискурсу під кутом зору проблеми художнього діалогу між автором і персонажем в тексті.
Аналіз робіт дослідників текстової комунікації (О.П. Воробйова, І.Р. Гальперин, Н.К.Данилова, І.М.Колєгаєва, З.Я.Туранська та ін.), дав змогу визначити наступні властивості і якості художнього тексту: антропоцентричність, полісемантичність, полімодальність, поліфонічність, діалогічність, сугестивність, гіперструктурність, власна інформативно-естетична значимість. Зазначені властивості дають змогу сприймати художній текст як складне комунікативне ціле, і розглядати його частини як елементи реального спілкування. За таких умов, центральною інтегральною одиницею текста-комуніканта постає дискурс, як процес мовної діяльності, і як вербалізований продукт цього процесу (тому при аналізі конкретних письмово зафіксованих фрагментів дискурсу вважаємо за можливе звертатися до терміну “текст”).
Вслід за І.А.Бехта, найважливішими елементами комунікації у художньому тексті визначаємо двочленну опозицію «дискурс наратора – персонажний дискурс». Дискурс наратора відображає ті фрагменти тексту, де оповідь ведеться від автора тексту. План персонажного дискурсу – це сегменти тексту, спрямовані на передавання репрезентованих (персонажних) висловлювань через прийняті в мові форми такої передачі. Персонажний дискурс заснований на включенні дискурсу іншої особи у дискурс власне наратора; прогнозує іншу мовленнєву ситуацію: адресант не висловлюється сам про дійсність, а передає зміст висловлювання адресатові мовлення [3, 48].
Персонажний дискурс – поняття складне. Це передусім загальнолінгвістичне явище, яке разом з іншими типами мовлення утворює єдину систему засобів мови для передачі інформації, думок, волевиявлення, станів тощо. За способом свого вираження персонажний дискурс є формою відтвореного мовлення, на відміну від дискурсу наратора, що є актуальним мовленням.
Аналіз сучасних проблем персонажного дискурсу передбачає дослідження принципів, особливостей взаємодії між автором, втіленим у тексті, та персонажною сферою твору. Дискурс наратора і мовлення персонажів варіюють в тексті, створюючи «ілюзію багатоголосого звучання твору, в якому голос автора то виділяється з хору персонажів, то зливається з ним; він то розмовляє сам з собою, то з читачем, то замовкає, то повноправно вривається у багатоголосся» [4, 65].З одного боку, авторське й персонажне мовлення “утворюють у художньому творі єдине художнє ціле”, а з другого – персонажне мовлення – „специфічний пласт оповідної структури художнього твору, який характеризується певними особливостями на різних мовних рівнях” [2, 10].
Взаємодія мовлення персонажів і автора розглядається нами з позицій виокремлення головної ролі автора. Ми вважаємо, що саме мова автора є точкою відліку при дослідженні конструкцій з персонажним мовленням, оскільки вказує на тему висловлювання. При викладі подій художнього тексту вона виступає у вигляді розповіді і змінюється на конструкції з мовою персонажу, створюючи тим самим «полотно» розповіді. Переплетіння авторського і персонажного мовлення приймає самі різні форми: цитування, пряме/непряме мовлення, невласне-пряме мовлення, цитата, питання, включення в мовлення прислів’їв, приказок, афоризмів. Кожен спосіб репродукції персонажного дискурсу по-різному впливає на процес рецепції читачем художнього слова.
У сучасній лінгвістичній літературі немає єдиної думки щодо засобів передачі чужого висловлювання. До найбільш поширених засобів втілення голосів персонажів в художньому творі відносять: пряме мовлення, непряме мовлення, невласне пряме мовлення. Деякі дослідники запропонували інші шляхи його передачі, такі як „внутрішній монолог” (М.Т. Глібова), „тематична мова” (Г.М. Чумаков), “діалогічне мовлення”, “внутрішнє мовлення”(О.Б.Поліщук) та ін., наголошуючи на неможливості охопити всю різноманітність репрезентації такого складного явища трьома найбільш відомими й найпоширенішими видами (пряме, непряме, невласне-пряме мовлення), адже це розбиває їх типологічні межі.
На нашу думку, персонажний дискурс є категорією, яка може бути представлена в формі прямого мовлення,непрямого мовлення, чи невласне-прямого мовлення. Існування ж інших засобів репрезентації мовлення персонажів є дискусійним. Ми погоджуємося з тими дослідниками (К.Я.Кусько, І.А.Бехта), які розглядають внутрішній монолог, тематичну мову, діалогічне мовлення, внутрішнє мовлення як різновиди невласне-прямого мовлення, зважаючи на той факт, що їх структура містить чуже висловлювання, яке подається з позиції автора-оповідача.
Мова англомовної художньої прози відзначається тісним зв’язком між різними способами передачі персонажного дискурсу.Але разом з тим, компоненти структури, що вводять пряме, непряме, невласне-пряме мовлення, відтворюють чинники і умови реальної комунікативної ситуації, а тому й мають певні особливості.
Функціональні особливості засобів репродукції персонажного мовлення різняться. Так, непряме мовлення максимально позбавляє персонажне мовлення індивідуальних особливостей, передає лише зміст думок персонажа; пряме мовлення розмежовує мову наратора і персонажа, вилучаючи взаємопроникнення їх голосів; невласне-пряме мовлення дає можливість передати індивідуальну мовленнєву своєрідність персонажа, уникаючи натуралізму у викладі. Невласне-пряме мовлення займає проміжне місце між прямим та непрямим мовленням, поєднуючи ознаки кожного з них. Так, елементами прямого мовлення у невласне-прямому мовленні виступають розмовні лексичні одиниці, графічні засоби передавання емоційних відтінків висловлювань персонажа. Елементами непрямого мовлення вважається заміна займенника першої особи на займенник третьої особи та зміна формального дієслівного часу. З іншого боку, з прямим мовленням персонажів невласне-пряме мовлення об’єднує можливість зберегти емотивний зміст і стиль мовлення персонажів, а з непрямим – можливість компресії, скорочення мовлення персонажів.
Вивчення мовленнєвих дискурсів персонажів в наративній структурі художнього твору сприяє розв’язанню певних завдань: 1) розкрити особливості актуалізації категорії антропоцентричності, представленої у художньому тексті; 2) простежити динаміку експліцитної та імпліцитної інформації, закодованої у текстовому репрезентанті; 3) здійснити аналіз художнього (прозового) тексту у комунікативно-прагматичному аспекті.
ЛІТЕРАТУРА:
- Адмони В.Г. Система форм речевого высказывания. Санкт Петербург, 157с.
- Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі. Київ, 304 с.
- Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования.Москва,1996. 256с.
- Колегаева И.М. Текст как единица научной и художественной коммуникации. Одеса, 1991. 120с.
- Пиаже Ж. Речь и мышление ребенка. Москва, 1994. 527 с.