LINGUISTICS ABOUT LANGUAGE EVOLUTION AND CHANGE

Кізіцька Аліна

Хмельницький національний університет

Кафедра германської філології та перекладознавства

LINGUISTICS ABOUT LANGUAGE EVOLUTION AND CHANGE

Language is always changing, evolving, and adapting to the communication and cultural needs of its users. Language also varies across time. Generation by generation, pronunciations evolve, new words are borrowed or invented, the meaning of old words drifts, and morphology develops or decays, syntax usually turns simpler.

Keywords: development, change, dialects, reinterpretation, evolve.

Жива мова багато в чому нагадує живий організм. Зокрема, вона безперервно змінюється… Навіть у текстах  тридцяти літньої давнини ми  можемо зустріти колись активно вживані, а тепер незвичні й подекуди незрозумілі для нас слова, вирази, звороти. Тексти ж, написані кілька століть тому,  читачеві без спеціальної підготовки можуть виявитися просто не під силу.

Одним із перших учених, хто вказав на таке протиріччя в самому характері існування та змін у мові, був Вільгельм фон Гумбольдт: “За своєю дійсною сутністю, мова- дещо постійне і водночас у кожний даний момент тимчасове”.

 У XIX ст. – активно розвивається порівняльно-історичне мовознавство. Його представники вважали: порівняльно-історичний метод вивчення споріднених мов є основним лінгвістичним методом, тому що цей метод дозволяє пояснити причини виникнення та змін мовних явищ. Проте цей метод не може відповісти на всі запитання, пов’язані з еволюцією та розвитком мови.

В першій половині XIX ст. історизм у розвитку мов (передусім індоєвропейських) тлумачили по-різному. Багатство флективних засобів вираження граматичних значень у давніх мовах (санскрит, давньогрецька, латина) почали сприймати як розквіт мов, а розпад флексій ототожнювався з руйнуванням мови. На цій підставі виникла теорія двох періодів у розвитку мови: у перший (доісторичний) період мова виникає, збагачується, вдосконалюється, а у другий (історичний, ближче до наших часів) – мова бідніє і деградує. Таке розуміння мовного розвитку призвело В. Шлейхера до висновку: “Історія – ворог будь-якої мови”.

Історичний розвиток мови – безперервний процес без різких стрибків або швидких перетворень. Тому будь-яка періодизація, яку пропонують вчені-лінгвісти, може здатися штучною. Однак, при вивченні історії будь-якої мови неможливо обійтися без поділу його на певні періоди і часові відрізки, тому що цілком очевидно, що мова в кожен даний період свого розвитку має особливі відмінності, являє собою особливу структуру, що і дає право говорити про певний період його розвитку.

 Історичний розвиток кожного рівня залежить від конкретних причин і умов, стимулюючих зрушень в лексичному складі мови, у його фонетичній організації, та граматичному ладі. Історія мови розкриває все, що відбувалося у мові на різних етапах її існування. Причини та чинники змін, закладені у самій мові, називають лінгвістичними. В наш час людям не властиво використовувати окремі давні фразеологізми, лише, скажімо, поетичний жанр використовує їх з метою художньої архаїзації. Поети загалом свідомо відхиляються від того, що є звичним або нормативним в їхній рідній мові. Наприклад, порушують синтаксичні узгодження, наближаючи мовлення до розмовної  або внутрішньої мови; або вводять усякого роду неправильності у репліки дійових осіб; використовують діалектизми, архаїзми, тобто елементи, що є рідковживаними в сучасній літературній мові і за контрастом з якою, вони лише й можуть сприйматись.

Група німецьких мовознавців, що називали себе молодограматиками зовсім відмовилися від тези про вдосконалення мови. Для них “мови знають рух по колу, але не знають справжнього розвитку”.  Тому розвиток мови, як і розвиток будь-якого іншого об’єкту природи і суспільства, підпорядковується основним законам діалектики, згідно з якими постійний рух, зміни і розвиток – це якості будь-якого явища.  На темпи зміни мови, на думку деяких лінгвістів, впливає чисельність народу, що говорить нею. Змінюватися може те, що можна легко інтерпретувати при частотних вживаннях, з збігом обставин відбувається постійний процес реінтерпритації.

Слід враховувати особливості зміни структури мови і розширення її функцій. Нерозмежування функцій і структури – головна причина суперечок про характер розвитку мови. Закон єдності та боротьби протилежностей виявляється в мові у формі антиномій (протиріч): мовця і слухача (мовець прагне до економії, слухач ж потребує розширеного пояснення); узусу (мовна звичка) і можлиивостей мовної системи: узус обмежує мовця, мовленнєві потреби примушують його порушувати ці обмеження, цим пояснюються оказіоналізми, неологізми, дитяча словотворчість; коду і тексту (код – мовні знаки, текст – сполучення знаків): збільшення кодових одиниць (слів у словнику) призводить до зменшення тексту, а зменшення – до подовження тексту.

 Мова не може постійно збільшувати кількість слів, бо ресурси навіть найбагатшої мови, як і можливості людського мозку, доволі обмежені, а позамовний світ потребує безмежної кількості слів. Вихід -передавати нові поняття текстом, сполученням уже наявних слів. З іншого ж боку – тенденція до скорочення, заміни словосполучень словами, абревіатурами; інформаційної та експресивної функцій. Це, з одного боку, прагнення до регулярності одиниць та їх уніфікації, з іншого – експресивна нестандартність; старого та нового; асиміляції та дисиміляції; аналогії та диференціації.

Проблема розвитку мови – одна зі складних, дискусійних. І тут потрібно враховувати як соціальні чинники, так і внутрішні лінгвістичні закони. Зовнішні закони виявляються внаслідок зв’язку мови з історією суспільства різними сторонами людської діяльності. А відтак, говорять пре екстралінгвістичні чинники, що впливають на розвиток мови: розвиток, прогрес суспільства; контакти мов; культурно-історичні чинники; історія суспільства, народу; мовна політика держави.

Внутрішні закони дуже різноманітні, їх поділяють на: загальні – охоплюють усі мови і можуть виявлятися на всіх рівнях мови. Так, для мов як знакових систем характерна асиметрія мовного знака; у всіх мовах є багатозначність, синонімія, омонімія, варіантність та інші загальномовні явища; окремі, часткові закони стосуються процесів в окремих мовах, наприклад, для англійської мови – вживання артиклів, особливості часових форм дієслова…

Вже сама назва – внутрішні закони – говорить про те, що тут маються на увазі такі регулярні відношення між мовними явищами і процесами, що виникають унаслідок спонтанних, незалежних від зовнішніх впливів причин. Саме внутрішні закони є свідченням того, що мова являє собою відносно самостійну і саморегулюючу систему.

Висновок

Мова знаходиться в постійному розвитку. Внутрішньо структурні та екстралінгвістичні чинники розвитку мови взаємопов’язані. Всі соціальні чинники впливають на еволюцію структури мови, та її внутрішньоструктурні процеси. Загалом мова не залежить від волі і бажання її носіїв. Вона розвивається за своїми внутрішніми законами, внаслідок чого і складається її система, з певною кількістю граматичних категорій (кількість відмінків, часових форм…).

Говорячи про мову як явище, що історично розвивається, лінгвісті-виділяють три взаємопов’язаних поняття для характеристики історичної еволюції мови: зміну, розвиток, вдосконалення.

Зміна – це конкретне порушення тотожності певної мовної одиниці внаслідок чого утворюється або новий функціональний елемент, або нові функції (фонетичні, граматичні зміни).

Розвиток являє собою дію закону. Розвиток (абсолютний чи відносний) знаменує собою перехід одного якісного стану мовних явищ в інший.

Вдосконалення – близьке до розвитку. Це поняття містить оцінку змін мовних явищ, їхнього розвитку. Мова пристосовується до суспільного життя, нових потреб спілкування, комунікації: збагачення словникового складу, розширення суспільних функцій і стильових варіантів мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта.
  2. Aitcheson, lean. 1991. Language Change: Progress or Decay? Cambridge: Cambridge University Press.
  3. Bryson, Bill. 1991. Mother Tongue: The English Language. New York: Penguin Books.
  4. Історія українського мовознавства( друга половина XX ст.) 2016. Умань.

Світлана Бурлак, Еволюція мови.