Михайловська Катерина
(Житомирський державний університет імені Івана Франка)
Науковий керівник : Поліщук Л. П. кандидат педагогічних наук
ПОЛІТИЧНА ПРОМОВА ЯК ВИД ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА
Зазначимо, що поняття «ораторське мистецтво» має кілька значень. Під «ораторським мистецтвом», у першу чергу, розуміють підвищений ступінь майстерності публічного виступу, якісні ознаки та властивості ораторського мовлення, професійне володіння виразним переконливим словом [1, c. 21]. Ораторське мистецтво містить створення та публічне виголошення будь-якої промови з метою впливу на аудиторію. Ораторське мистецтво – це також історично сформована наука про красномовство і дисципліна, що навчає основам ораторської майстерності. Сучасні дослідники розглядають ораторське мистецтво як один із своєрідних видів людської діяльності, яким кожен повинен володіти.
Розглянемо характерні риси ораторського мистецтва, яких воно набувало протягом історії людства. Так, ораторське мистецтво використовували в духовній, ідеологічній, соціально-політичній, діловій та інших сферах суспільного життя [1, с. 67]. Однак найбільш широкого застосування воно знаходило в політичній діяльності. За історичними даними, відомі політичні діячі були професійними ораторами.
Потрібно також згадати той факт, що ораторське мистецтво завжди задовольняло інтереси певних соціальних класів, груп та окремих індивідів. Воно може використовуватися не лише в моральних, але і в порочних цілях. Отже, в ораторському мистецтві важливою є моральна позиція оратора, тобто його моральна відповідальність за зміст промови.
Ораторське мистецтво є історичним явищем, оскільки воно зазнає змін. Певний історичний період висуває до оратора вимоги, певні обов’язки, які повинні відповідати конкретному риторичному ідеалові. Оцінюючи діяльність оратора, слід враховувати ту історичну епоху, з якої він вийшов та виразником інтересів суспільства якої він був. Ключовою рисою ораторського мистецтва є те, що воно за характером – складне і синтетичне, оскільки спирається на такі науки, як філософія, психологія, мовознавство, логіка, педагогіка, етика та естетика [2, c. 70]. Відтак, різних фахівців цікавлять різноманітні проблеми красномовства, скажімо, у мовознавців це розроблення теорії культури мовлення, надання порад з приводу того, як користуватися мовними ресурсами, дотримуватися норм літературної мови тощо.
Наступною важливою ознакою ораторського мистецтва є те, що воно ніколи не було однорідним. Історично, відповідно до сфери використання воно поділялося на різні роди і види. Наприклад, у вітчизняних риториках виокремлюють соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, богословсько-церковне роди красномовства. Кожен рід поєднує різні види мовлення з урахуванням функції, яку виконує мовлення, ситуації виступу, його теми і мети.
Публічне мовлення становить особливу форму мовної діяльності в умовах безпосереднього спілкування, мову, адресовану певній аудиторії, тобто ораторську мову [3, c. 223]. Мета публічного мовлення полягає в інформуванні слухачів і бажаному впливі на них, що включає переконання, навіювання, наснагу, спонукання до дії. Ми вже згадували, що за своєю природою публічне мовлення є монологічним. Інакше кажучи, воно розраховане на пасивне сприйняття, що не передбачає відповідної словесної реакції.
На думку фахівців, для сучасного монологу є типовими значні за розміром відрізки тексту, що складаються з висловлювань, які мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність. Ці ознаки властиві і публічним промовам. Однак строгих меж між монологом і діалогом не існує. У будь-якому монолозі присутні елементи діалогічного мовлення, намагання активізувати сприйняття адресата, спроби задіяти його в активній розумовій діяльності, що є характерним для ораторського мовлення.
Із соціально-психологічної точки зору, публічний виступ є складним двостороннім діалогічним процесом спілкування зі слухачами, а не одностороннім монологом оратора перед аудиторією. Взаємодія між оратором і аудиторією визначається характером суб’єктно-суб’єктних відносин. Обидві сторони становлять суб’єкти колективної діяльності, де кожна сторона виконує свою роль у складному процесі публічної комунікації.
Ораторське мовлення характеризується низкою особливостей, що визначають його сутність [4, c. 207]:
- Наявність «зворотного зв’язку», тобто реакція на слова оратора. У процесі виступу оратор спостерігає за поведінкою аудиторії і за реакцією на свої слова, вловлює її настрій, ставлення до своїх слів. Крім того, за репліками із залу він визначає, що хвилює аудиторію, і відповідно до цього спрямовує свою промову. Отже, «зворотний зв’язок» перетворює монолог оратора в діалог і є засобом встановлення контакту зі слухачами.
- Усна форма спілкування. Публічне мовлення являє собою живу розмову зі слухачами, у якому реалізується усна форма літературної мови. На відміну від письмового мовлення, усне звернене до живого співрозмовника і переважно залежить від того, хто і як його слухає. Оскільки усне мовлення сприймається на слух, важливо побудувати публічний виступ у такий спосіб, щоб його зміст відразу розуміли слухачі.
- Взаємозв’язок між книжною мовою і її усним втіленням. Відомо, що ораторське мовлення детально готується. У процесі написання тексту промови оратор спирається на наукову, науково-популярну, публіцистичну, художню літературу, словники, довідники та ін., тому підготовлений текст становить, по суті, книжну мову. Виходячи на трибуну, мовець повинен вимовити текст промови за рукописом так, щоб його зрозуміли. Під час виступу виникають елементи розмовного мовлення, оратор починає спонтанно імпровізувати відповідно до реакції аудиторії, тобто виступ стає усним мовленням. При цьому слід додати, що чим більш досвідчений оратор, тим йому краще вдається перейти від книжного до живого усного мовлення. Сам письмовий текст політичного виступу повинен готуватися з розрахунком на його проголошення. Таким чином, «книжність і розмовність – ось ті небезпеки, які постійно підстерігають оратора». Той, хто виступає, повинен постійно балансувати, вибираючи оптимальний варіант мовлення.
- Використання різних засобів спілкування. Публічна промова – це усна форма спілкування, в якій використовуються окрім мовних засобів, що відрізняються високою мовною культурою також паралінгвістичні, невербальні засоби комунікації, до яких належать: інтонація, гучність голосу, тембр мовлення, темп мовлення, особливості вимови звуків; жести, міміка, тип обраної пози та ін.
Отже, соціально-політичне ораторське мистецтво відмічається наступними рисами: сфера поширення – громадсько-політичне життя; програмний характер; обговорення певної проблеми у промовах, пошуки шляхів її розв’язання, визначення відповідних завдань. Визначальним для публічного мовлення є спосіб і форма монологічного мовлення. Публічне мовлення має свої специфічні риси, які складають систему з однаковим стилістичним забарвленням.
Список використаної літератури
- Діденко М. О. Політичний виступ як тип тексту (на матеріалі виступів німецьких політичних діячів кінця ХХ ст.): дис… канд. філол. наук. Одеса, 2001. 214 с.
- Stephen E. Lucas. The art of public speaking (speeches). University of Wisconsin Madison, Mc Graw ― Hill, Inc. 2017. 470 p.
- Potapenko S. I. “The speech that failed to fly”: cognitive-rhetorical analysis of effects produced by President Obama’s 2009 inaugural address. Наукові записки Ніжинського держ. ун-ту. № 3. 2013. С. 212-225.
- Химинець М. Д. Політична лінгвістика як наукова дисципліна. Мова і культура. 2011. Вип. 14. № 7 (153). С. 206-212.